15.

Для Тура Левовича Будимира день був особливим. Не тому, що він приймав море вітань, побажань і подарунків. Не тому, що його хвалили, наче Господа, бо відав Тур Левович, що в копиці похвал, справжніх — голка. Решта — так уміло замасковані лицемірства, що навіть хотілося в них вірити. Може, хтось би й повірив, але не Будимир. Він собаку з’їв на законах лицемірства, ще й запив потім кров’ю з найзагадковішої чаші, черепної, в якій живе найзагадковіший орган — мозок. Який так уже адаптувався до сучасного світу, що для нього брехня — справжня правда…

До обіду директор всіх гостей порозганяв. Хто встиг привітати, тому пощастило, може, щось колись за те скористає, хто не встиг — доведеться декілька ночей провести у безсонні, у страху, що кмітливіший колега його переплюнув. Потім час зробить своє, доріжка пам’яті заросте пирієм, і буде, як було — непевно, повзком, у постійних сумнівах, щодня ближче до смерті… Бо якщо достеменно не знаєш, чого хочеш від життя, воно дає проблеми. Які треба вирішувати. І так одна за одною, до безкінечності…

Хто-хто, а Будимир знав, чого хоче. Тому разом з трьома наглядачами-подарунками розпочав спільний робочий день, який мав привести Будимира у нове, владне життя…

Данко Одинець зайшов у приймальню за одну хвилину до дев’ятої. Його не здивувало, що ціла кімната галділа, як на ярмарку, бо від мішанини парфумів, квітів і на будь-який смак потів, висів такий сморід, що вазон-в’юн видряпався у кватирку і єдиний дихав на повні груди. Правильніше, на повні два листочка і вусика, яким і тримався за раму.

З Гордія стікали поти, як з автомобіля на мийці вода. Він силувано усміхався, дякував кожному, обіцяв, що все буде добре, всіх уважать, ніхто не пролетить. Лишень одна десятихвилинна зустріч о дев’ятій — і він відкриє доступ до тіла шефа…

Секретар удавано поважав кожну липку гадюку, що заходила, бо разом вони утворювали кубло, від якого, чого кривити душею, Гордій залежав. Кубло його годувало, якщо по правді. А інститут був величезний, ще з низкою усіляких філій, лабораторій, представництв, підприємств і видавництв, що навіть Господь не відав, як директорові на всі ті розгалуження вдавалося вибити в бідної, як кожухова воша, держави, гроші. Правда, були деякі надходження по спеціальному фонду, бо дочірні підприємства науково-дослідного інституту мозку шили наймудріші у світі джинси, але на які хитрощі не підеш задля того, щоб розгадати роботу найвпливовішого органу у світі. Без сумніву, люди у високих кабінетах це знали…

Данко не хотів хвилину, що залишилася до дев’ятої душитися, тому без дозволу відчинив одразу обидва вікна. Свіже вранішнє повітря увірвалося в приймальню атомним вибухом. Дурманило без хмелю, аж декому почало паморочитися. Вдячна вчена публіка засумнівалася у кваліфікації колег — нікому не хватило розуму зробити те ж саме, приміром, о восьмій… Зате ніхто не забував тишком-нишком попросити Гордія, щоб відмітив «десь там», що він був… Не за дякую, звичайно…