14.

Будимир вертів у руках фото своєї племінниці у повний зріст. Дівчина приглядалася до нього нахабними прищуленими очима, її вуста недовірливо всміхалися, їжакове волосся дротянкою виструнчилось у небо, з плеча гадюкою сичало татуювання… Вона була височезною, наче телевежа, в тугих джинсах, що вміло підкреслювали стрункість її звабливої фігури, в короткій футболці…

Тур Левович великим пальцем прикрив на світлині обличчя дівчини. Модель, нічого сказати!.. Не забираючи пальця, другою рукою перехилив конверта. З нього вилетіло ще два фото. Дівчина ззаду — теж зваба хоч куди…

І обличчя…

Будимир скривився. Справжня гадюка. Противна і слизька. Начебто усі риси правильні: очі піщані, глибокі, як дно океану, може тому й прищулює їх, щоб хто не втопився; ніс рішучий, як у грецької богині перемоги Ніки; вуста звабливі, пухкі, а чоло без жодної зморшки та емоції, наче у вампіра…

Богиня перемоги Ніка... Порівняння вигулькнуло в голові і засіло… Дійсно, з таким холоднокровним обличчям легко можна бути присутнім під час кривавих битв, збирати після перемоги жертв, сурмити на весь світ про закінчення війни… Що Ніка і робила, а дівчина могла би, то точно…

У Будимира мурашки пробіглися спиною. Не хотів би він з таким чудом природи зустрітися на полі бою, яким у сучасному світі є кожна мить життя... І не буде він з нею воювати. Навіщо? Нехай вона воює за нього. Він головнокомандуючий, і боєм керуватиме він. Звідси, з тилу… Вона «особливий наглядач», елітний, не для проекту на виставку. І вона — повністю йому підконтрольна. Зрештою, він дав їй роботу, за яку вона отримує немалі, як на нинішній час, гроші…

Питання — «Чому саме вона?» — вже давно не мучило Будимира. Він після важких безсонних роздумів раз і назавжди собі вирішив, що доля свідомо підкинула йому дівчину, тим паче, що не він її шукав, а вона сама, так би мовити, нав’язалась. А якщо бути відвертим — прилипла. Ще три роки тому, на лекції з медицини, яку читав для студентів-випускників відомий професор, дослідник функціонування мозку людини Тур Левович Будимир. У кінці лекції, коли уважний викладач запитав, чи є до поважного гостя запитання, вона піднялася, як статуя перемоги:

— Є, — сказала. — Не запитання, а порада…

— Прошу, — мовив Будимир, хоча нутром відчув непевність, від дівчиська несло невидимою дивною загрозою.

— Цю локшину, що ви сьогодні приготували, вішайте у майбутньому на вуха щурам, на яких ви вивчаєте роботу людського мозку, — вона зробила натиск на «щурам» і «людського», аудиторія пирснула, легесенько, виховано, в кулачок, а в Будимировій душі народилася помста…

— Я зможу вас коли-небудь переконати, що маю рацію?.. — не то запитав, не то втік від поради професор.

— Ніколи! — вигукнула дівчина. — Бо ви ніколи не прослизнете в мій мозок, — сказала і демонстративно, без увічливих «вибачте», «дякую» чи хоча б «до побачення», випливла із аудиторії. Вона була зла, як пантера. Ніхто тоді не розумів, навіщо їй так емоційно сприймати звичайну лекцію. Навіть Тур спочатку не міг збагнути. Тепер знає — доля за нахабність приготувала саме їй бути «піддослідним щуром». І це було попередження. Дівчина, на диво, тоді це відчувала,  тому вела себе, наче в стані афекту… Наступного дня приходила до Будимира просити вибачення. Сама надумала чи хтось нарадив — не має значення. Факт мав значення. А факт казав, що раз вона прийшла, то мозок її все-таки, у його, Будимировому, полоні. Бо цілу ніч Тур наказував мозкові дівчини взяти за руку свою нахабну служницю і привести до Будимира на покаяння. О дев’ять тридцять за київським часом.

Так воно і сталося.

— Вибачте, Туре Левовичу, — ховала очі. — Мені вирвалося, бо ви з мамою сваритесь.

Будимир не здивувався. Він знав, що сестра постійно настроює доньку проти нього. Ненавидить його — і має за що. Але це вже інша історія. Закрита і забута, бо минуле ворушити шкідливо.

— Вибачу тобі, — мовив. — Але за однієї умови. Ти визнаєш мене нарешті своїм дядьком.

— Добре, дядьку, — подякувала. Так легко лицемірила, як дихала.

З того часу втекло багато води вагою у довгих три роки, Тур Левович стільки нового відкрив у своїх дослідженнях, що тодішня лекція йому тепер здавалася дитячим лепетом, але дівчина не давала йому спокою. Раз у місяць з’являлася у сні зі своєю порадою — і відігнати не було ради…

Тоді він намовив її стати «наглядачем». Коли побачив результати тестування — ледь не збожеволів. Вона була вибраною…

Чесно кажучи, з того часу беріг її, як себе. І потакав її примхам, бо мусив за будь-яку ціну втримати біля себе. Захотіла побути вчителькою — маєш. Знайшов їй школу. З нового навчального року — вперед. До звершень на педагогічній ниві! Все, чого душа бажає…

Але поки що, дитинко, ти попрацюєш на мене! До пори до часу…

Жадана Іванівна Незабудка, майбутня вчителька початкових класів… Навіщо ти придумала собі проблеми?.. Не подобалося самій керувати своєю головою?.. Що ж, це не тільки твої проблеми. Дев’яносто дев’ять відсотків людей вже давно самі собою не керують. Просто, ти будеш особливою… Надзвичайно особливою…

Дзвонив партнер.

— Друга-бета.

— Є, — відповів Тур Левович. Його рахунок у банку скоро поповниться ще однією кругленькою сумою.