12.

ВЕЧІР

— Дозвольте, Туре Левовичу, — зіпсував тишу плаксивий голос третього «кандидата». Спочатку у дверях з’явилася голова, потім тулуб і нарешті ноги. Директорові здалося, що зігнутого раком чоловічка непристойно ззаду підштовхнув секретар Гордій. Бо хотів додому.

— Так-так, звичайно, прошу… — ввічливістю на ввічливість відповів Будимир. — Сідайте, будьте, як удома.

— Ой, дякую, дякую щиро… А то, знаєте, я так хвилювався, як ви мене зустрінете… Такий великий чоловік і я. Простий заступник директора забутої державою школи. Знаєте, фінансування нульове. Добре, що хоч зарплату дають вчасно. Кому потрібна ця освіта?.. Правильно, телепнями легше керувати…

— Жах!.. — погодився Будимир.

Кандидат вродив важелезну паузу. Бо саме «жах» він хотів белькнути. Це взагалі було його улюблене словечко.

— Так-так… Так… — як поламана січкарня харкнув і замовк.

— Можеш йти, — мовив шеф секретарю, що вислизував з кабінету. Той мовчки подякував, усміхнувся і тихо зачинив двері. Вони ходили по маслу. Не «як по маслу», а саме по маслу. Гордій постійно їх змащував, бо не приведи Боже вони б скрипнули — шеф від того скаженів. Було вже раз — досить. Того не забуде до смерті. Мав дику ненависть шеф до дверного скрипу. «Якісь дитячі комплекси… або забобони» — зробив висновок секретар і на тому заспокоївся. Не випитувати ж йому про це у директора — ще пожене у три шиї. І до побачення кар’єра…

«Кандидат» несміливо піднявся з крісла.

— Не підходжу… — промимрив.

— Перепрошую, я не до вас, — увічливо посміхнувся директор. — Помічника відправив. У нього побачення…

— А я вже, було, вирішив… мене… Розумієте, у школі я навчився… сумніватися…

— Підозрювати, — поправив директор.

— Погоджуюсь, так правильніше, Туре Левовичу, — підняв вказівного пальця «кандидат» і заробив маленького бала від директора. Через те, що знав, як його величати.

Будимир взяв анкету.

— Славолюб Іванович Ревун, — прочитав.

— Так точно, — відповів по-солдатському Ревун і весь зіщулився. Він був скулений, плечі висіли на грудях, тонкі губи міцно стиснуті, погляд злий і підозрілий, сиво-русе нестрижене волосся було жирне, аж здавалося, що муха, яка щойно необачно залетіла в кабінет, прилипне до нього, як до мухоловки…

— Я так розумію, — почав Будимир, не відпускаючи очей Ревуна, — що ви вмієте передбачати всілякі каверзи, що задумують інші, — зважував кожне слово.

— Що вмію, то вмію. Не буду заперечувати. Через те вже не раз попікся. Бо тут треба мати справи зі страшними людьми. Так?..

— Вас прийнято на роботу, — очі в очі сказав Будимир. Таких моментів він намагався не пропускати. Як правило, люди у ситуаціях, коли досягають мети, мимовільно гублять маски.

Славолюб Ревун не змінився. Як прийшов липким, таким і зостався. Здавалося, зараз на підозрілих радощах потягнеться через стіл цілувати Будимирові руку. Але схаменувся. Бо Тур Левович різко встав і на льоту зловив голою рукою муху. Вона перелякано бриніла в долоні.

— Випустити чи задавити? — запитав директор в Славолюба.

— Я би задавив, — відповів той.

Будимир підійшов до вікна і випустив щасливу муху в ніч.

— І я би задавив, — пояснив своє рішення. — Не хочу лишень оскверняти долоні.

— Правильне рішення! — знову підняв свого масного закарлюченого пальця Славолюб Ревун.

«Ото екземпляр», — подумав Тур Левович і уявив собі цілий Лик. Трійцю. Одинець плюс Балакун плюс Ревун. Шикарно! Він був задоволений, як ніколи. Та через гори підозр Ревуна навіть миша не прослизне! І треба вродитися таким противним. Неймовірна знахідка. Потомственний нишпорка. І нічого, що слизький, як слимак. Будимир його швидко висушить, як треба буде.

— Завтра о шістнадцять нуль-нуль підписуємо контракт, — сказав директор і подав на прощання Славолюбу руку. У нього було таке відчуття, наче роздавив жирну помийну муху.

Будимир розлігся у своєму кріслі. У двері постукали. Так, наче Гордій.

— Заходьте. — Дійсно, з’явилася втомлена і злюща голова помічника.

— Перепрошую…

— Ти чого тут? Я тебе давно відпустив!..

  — Але завтра у вас ювілей?.. — дивувався секретар. — Привітання колективу, гостей, і так далі…

— Ну і що?.. Ти хочеш бути першим?

— Ні… Тобто, можна… — зам’явся помічник. — Але в електронному записнику я побачив, що ви на завтра призначили зустрічі трьом новим «кандидатам»? Це не помилка?..

— Ні. Ювілей не вовк — у ліс не втече, — перефразував Тур Левович ледаче прислів’я на дуже працьовите.

Не пояснювати же зеленому, мов огірок, секретареві, що ці троє — найбільший подарунок у його житті. Вони по-чудернацькому цікаві, яскраві аж до затьмарення й водночас усередині в них горять ті вогники, які Будимирові потрібні. Саме зараз, саме тут.

Вечір потихеньку ставав нічкою. Метаморфози — ось де заритий пес успіху! Хто володіє перетвореннями, той володіє світом…