11.

ОБІД

Ще один екземпляр!..

Не встиг Ярослав Балакун дійти до кабінету директора, як про нього вже знав увесь інститут. Він кожному зустрічному встиг розповісти свіжого анекдоту, призначити декілька побачень апетитним довгоногим лаборанткам, розпатякав, хто такий і чого прийшов, а також те, що не може збагнути, що тут робить. Ніхто всерйоз його не сприйняв, кожен посміявся і забув. Диваків у наш комп’ютерний час стресів вистачає…

За цим спостерігав шеф і тішився. Тому, що Балакун говорив правду, а йому ніхто не вірив. Такого екземпляра треба цінувати як зіницю ока.

Ярослав Балакун був середнього зросту, пухкенький, з пивним животиком, долоні м’які і вологі, обличчя червонощоке, очі іскристі, погляд, як на побігеньках, губи товсті масні, вуха маленькі, наче в білки. Збоку він виглядав дурником, хоча насправді!.. Тур Левович знав, що такого хитрого мисливця у цілому світі не знайдеш у білий день зі свічкою…

Чоловік без запрошення потягнув за собою стільця і всівся у самому центрі стола, перед директором.

— Я вичікував. Я спеціально роками вичікував, жив майже у злиднях, щоб не проґавити!.. І це сталося! Я знав, що мусить бути робота під мої здібності, які я відкрив ще сопляком… Ніхто, повірте,  ніхто не вміє читати думок, а я вмію… Одного разу я навіть прочитав, де сусідка ховає гроші. І де б ви думали? У недіючій газовій трубі прямо в під’їзді!.. Ото дивачка!..

Тур Левович хотів вставити слово, та не міг.

— Ви хочете знати, чи я їх забрав? — запитав Балакун.

— Забрав! — вигукнув директор.

Вигук його був сильний і рішучий. На Балакуна найшло спантеличення. Тур Левович був переконаний, що «кандидат» мовчатиме. Він використав дуже сильний вплив. І задіяв не тільки силу погляду і звуку. Але Ярослав, на своє диво і на диво директора, все ж таки спромігся промимрити:

— Звідки ви… знаєте?

— Хочете правди? — Тепер господарем бесіди був Будимир.

— Хочу.

— Вам скажу, бо ви мені симпатизуєте, — запустив щупальця в голову кандидата директор. — Лишень одне прохання, якщо ми надалі співпрацюватимемо…

— Так-так… — в уважності нагнувся вперед Балакун.

— Ви говорите тільки з мого дозволу.

— Згода! Звичайно, Туре Левовичу, немає проблем! Я завжди вас буду слухатись, бо ви начальник. І не просто начальник, а той, хто забезпечує мене роботою моєї мрії, роботою життя, так би мовити…

— Цить!.. — прошипів Будимир.

Балакуна заклинило. Він почервонів ще більше, вуха нашорошились, на лобі з’явилися крапельки.

— Ви ще хочете знати?.. — запитав директор.

Балакун мовчав.

— Можете говорити… — дозволив Тур Левович.

— Що? — несміливо вимовив потенційний «наглядач за думками». Аж Будимир здивувався. Бо вже за декілька хвилин голова звикла, що Балакун має говорити безперестанку, бо призначення його в цьому житті — балакати… Якими оманливими можуть бути звички…

— Чому я знаю, що ви забрали зі сховку сусідчині гроші?..

Балакун завертівся на кріслі. Як дзиґа. Тур Левович ніколи не думав, що так у такт можна вертіти доволі-таки масивним задом на такій маленькій площадці, як сидіння звичайного офісного крісла. Директор приховано, в кулак усміхнувся.

— Чесно кажучи, не хотілося б… — признався Балакун, пожалкував, що сам, бовдур, задля самореклами зачепив цю трикляту трубу, бо мав пов’язані з тими сусідчиними грошима неприємні секрети.

— А доведеться!

 Спантеличений «кандидат» розвів руками і покірно витріщився на грізного Тура Левовича. А що він міг вдіяти в ситуації, якою не володів?

— Бо я би сам їх забрав! — випалив директор. Його обличчя засвітилося всіма разом узятими атомними електростанціями України.

Ярослав полегшено видихнув. І важко вдихнув. Так уміло декількома репліками його ще ніхто не розкушував!.. А він думав, що професіонал забивати комусь баки!.. Дзуськи! Балакун роздягнув сам себе і танцював на долоні директора голяком в такт його ритму. Силу Тура Левовича наглядати за чужими головами доведеться визнати! І Ярослав Балакун директора вмить заповажав. Дуже-дуже!

— Ви прийняті на роботу. Зі завтрашнього дня. Щоб у вас не виникало запитань, — поспішив додати директор, — всі інструкції завтра. Так що завтра в чотирнадцять нуль-нуль — тут… — Будимир так наполегливо натякав на «завтра», що збоку здавалося, ніби йому бракує слів.

Балакун розтулив рота.

— Ви добре почули, — поспішив додати шеф. — Саме в чотирнадцять нуль-нуль. Не раніше і не пізніше. До побачення! — Тур Левович поглядом наказав чоловікові мовчати.

Балакун зі вдячності розкланявся на всі чотири сторони у два заходи. Коли не міг говорити словами — розмовляв рухами. Але розмовляв — тішив сам себе!.. Хай знають!

Радісний наглядач за думками викотився з кабінету, як Колобок від діда з бабою. Нахабно, ніби всі розуми поїв.

— Шикарно! — вигукнув Будимир, коли залишився наодинці. Він спеціально змушував себе говорити вголос, бо знав силу звуку. Знав, що думка у десятки разів слабша, якщо не озвучена. Вібрації творять чудеса, а він — творець. Чудесник! Він досяг того, що читає людей. Але ще трішки, капельку, декілька експериментів і він людьми повеліватиме. Як учений він тисячі разів був переконаний, що навіть мініатюрне недопрацювання зводить нанівець всю роботу. Тому так ретельно ставився до свого таємного експерименту. — Яке доповнення до мовчазної чесності!.. Якщо не розчарує третій, буде Лик, що треба. І назве Будимир його для себе Перун. Бо таким богом не сором повелівати. І зробить його Перун громовержцем усіх людей… Тремтіть, може зжалюся!.. — випалив у стелю і потер долоні.