10.

РАНОК

— Данко Одинець? — перепитав Тур Левович, тримаючи перед собою анкету кандидата на посаду «наглядача за думками».

Чоловік мовчав. Який сенс щось пояснювати, якщо там і так все написано.

— Цікаво… — продовжував вивчати Данкові емоції директор. — Двадцять п’ять років, бібліотекар… Що, задовбала робота?.. — зовсім не професорською лексикою заговорив Будимир.

— Ні, — скромно відповів Одинець.

— Злидні замучили? Хочеться грошей? Дівчат? Може, сім’ї?..

— Ні…

— Тоді що?.. — намагався все ж таки втертися у довір’я «кандидата» Тур Левович. — Ви щось говоріть, бо я мушу визначитись. Зрештою, це співбесіда. А я роботодавець… Ви можете пояснити, чому ви тут?

— Не можу.

— Чому?

— Бо я не знаю.

— Я маю це сприймати, як жарт? Чи божевілля? Чи нахабство?.. — Директор нагнувся через стіл на відстань подиху до Данка. Подих молодика був свіжий і здоровий. Наївний і чесний. — Ви розумієте, що забираєте мій час?.. — тиснув.

— Не думав про це, якщо чесно… Тоді вибачайте… — Чоловік піднявся з крісла.

Встав і Тур Левович. Подав дивакові руку.

— Вибачайте. Але все ж?..

Данко безуспішно намагався видерти свою анемічну долоню з пухкої директорської.

— Та чесно не знаю… Випадково побачив оголошення. Випадково прочитав. Випадково прийшов…

— І все?..

— Та все… — знизив плечима Одинець. — Здається, ви спеціально мене затримуєте. Мали би вже прогнати давно, — припустив. Його дротяний чорний їжак на голові виструнчився від подиву, грозова хмарність під очима згустилась, безм’язі груди зарухались, зелено-фіолетові очі прищулились.

— Ви пройшли співбесіду! — випалив Тур Левович Чекав сплеску емоцій. Хоч якихось. Дарма… — Вас прийнято… — пояснив розчаровано.

— Коли приступати до роботи? — сухо запитав Одинець.

— Завтра, о дев’ять нуль-нуль.

— Гаразд, — Данко навіть не думав подякувати. Чи подати руку… Обернувся, щоб іти геть.

Досвідчений маніпулятор Будимир ледь скривав спантеличення.

— Чому ви не питаєте, що треба робити?

— Завтра, в дев’ять нуль-нуль… — відповів сухо новоспечений «наглядач за думками», — запитаю.

Коли двері за Данком Одинцем увічливо позіхнули і минуло декілька секунд, щоб кволі вібрації звуку у кабінеті принишкли, директор науково-дослідного інституту мозку Тур Левович Будимир вигукнув:

— Неймовірно! Я не годен прийти до тями! Він ще кращий, ніж я собі уявляв!.. Такі кадри народжуються один раз за існування світу. Якщо я помиляюся, нехай мене на місці приб’є грім…

Директор почекав. Грому не було. Бо не було блискавки. На вулиці пітлива спека. Без натяку на хмарку.

— Я буду не я, якщо з ним не буде проблем, — знову вголос мовив Тур Левович. — Але він того вартий. Як його?.. Данко Іванович Одинець…