9.

Директор науково-дослідного інституту мозку Тур Левович Будимир чманів від щастя. Неймовірно! Вони прийшли самі! Не треба нікого шукати, вмовляти, догоджати… Знав, що реклама — рушій прогресу, але ніколи не думав, що вона має аж таку силу. А може, просто настав час?..

Тур Левович сидів за монітором і переключав камери. То зближував обличчя чоловіків, то віддаляв. Фантастика! Вони були саме такими, яких він собі намалював. Бо саме з такими обличчями, де кожна риса — характер, можна братися за виконання проекту.

Риси чоловіків одна одну доповнювали і разом створювали один потужний Лик!.. Який є силою-силенною, вибухом, якщо правильно з ним повестися. Підготувати, скерувати, вичавити з нього по максимуму, — і відпустити. Частинками, чоловічками, як і об’явилися… Щоб жили собі спокійно, не турбувалися про майбутнє. Не мучилися, коротше… Бо того, хто тобі служить, мукам піддавати не можна…

Чоловіки сиділи в окремих кабінетах і навіть не здогадувалися, що за ними спостерігають, як за одним цілим. Нероздільним «Ликом».  Вони прийшли на співбесіду, бо клюнули на дивакувату рекламу в газеті: «Терміново потрібні спеціалісти на посаду «наглядач за думками». В те, що саме такими спеціалістами вони були — не вірив жоден. Але ноги їх привели сюди, у науково-дослідний інститут мозку, де їх радо, проте не без подиву, зустріли і ввічливо попросили зачекати, поки шеф звільниться.

— Нема питань, — відповів кожен з них, наче за домовленістю. Окрім унікальної різності, у них було багато спільного.

Директор задоволено прицмокував, невтомно клацаючи обличчями на екрані, нарешті натиснув на кнопку в столі:

— Зайди, — сказав у стелю.

Через мить у дверях з’явилася лиса голова довгого худого  двадцятип’ятирічного секретаря — Гордія Сурми.

— Що скажеш? — запитав, потираючи долоні директор.

— Я в шоку! — відповів секретар.

— А конкретніше?

— Якби я сам не кидав у інтернет і не подавав у газету цієї безглуздої реклами і сам клієнтів нині не зустрічав — я ніколи не повірив би, що таке можливе… Я й так вагаюся чи, бува, ви всього цього не підстроїли, а тепер потішаєтеся з мене. Чи як?..

Тура Будимира така відповідь секретаря втішила. Це добре, що він вагається. Невпевненість і незнання іншого — це така штука, якою можна маніпулювати. І треба. Хай думає собі, що хоче. Це його проблеми. До пори, до часу, поки він ці думки не поширює там, де не потрібно. Тому…

— Запроси мені їх на завтра. На ранок, обід і вечір. Кожного окремо. Ти в курсі — вони не мають знати один про одного…

— Кого коли? — запитав Гордій.

— Пометикуй сам. Ти ж особистий секретар керівника. Помічник директора… Не простий, а посвячений у таємницю… Чи я помилився у виборі?.. — на запитання Гордій не відповів. Знав, що не треба… Шефові причуди вивчив уже давно… Саме завдяки цим знанням став «посвяченим», бо в науці плавав, як сокира. Хоча… наука буде. Спочатку треба керівнику догодити…

— Гаразд. Але… — секретар вкусився за язик. Так уміло, що навіть не було видно, що вдавано.

— Кажи, — Будимир не любив недомовок.

— Ви не думаєте, що вони можуть до завтра… ну… передумати? — вичавив з себе Сурма. — Може, нині?..

— Дорогенький, раз вони вже раз самі сюди прийшли, то передумати можу хіба що тільки я. Збагнув?

— Так.

На тому розмова урвалася. Бо Тур Левович Будимир спішив у лабораторію. Бо тільки він знав, що йому до завтрашньої співбесіди треба дуже, сильно, якісно підготуватися. То тільки на перший погляд видається, що все так просто. А дзуськи…