8.

Лікарі у шоку! Симптоми хворих, що поступили вночі, м’яко кажучи, були з іншої планети. Хоча медицина визнає тільки Землю.

Професора привели до тями через годину. Голова більш-менш працювала, а тіло було ніяким. Не міг самотужки навіть підняти руки.

— Отруєння… — виставив сам собі діагноз досвідчений ескулап і поринув у сон.

З Іваном було кепсько. Він не рухався зовсім, скляні очі лякали порожнечею. Якби не мляве дихання — справжнісінький мрець. Якому забули зімкнути повіки…

Вранці до Здібного примчали Степан і Василь, з якими він збирався в гори до річки. Були збентежені виглядом друга. Не вірили, що енергія і рух, що постійно жили в Іванові, так легко могли перетворитися у непорушну мумію… Степан стовбичив над Здібним і ледь стримував сльози. Василь бігав по палаті і скреготів зубами…

— Я їх знайду! Обіцяю! — запевнив Івана. Але це йому аніскілечки не допомогло.

Блідий, наче покійник, день затягнувся хмарами і не дихав. Молив Бога, щоб не втратити памороки, і закликав сутінки. Хотів якомога швидше зникнути за обрієм, бо було йому страшенно зле…     

Яким Архипович увечері з горем пополам міг сам ходити. Заточувався трохи, зупинявся, але по стінах все-таки доплентався до палати свого асистента. Сів на краєчку ліжка, вивчав Іванові очі, хотів у них зловити хоч іскринку волі. Не зловив…

Коли нарешті лікарі вмовили професора йти відпочити, до палати вбіг високий чорнявий чоловік.

— Василь Вовкодав, — представився. Підняв професорову долоню, потряс нею, обережно поклав на місце. — Слідчий, — додав. — А ви, як я розумію, Яким Архипович?..

— Тільки не сьогодні, — відмахнувся від нього Різак. Він хронічно не переварював представників правоохоронних органів. Бо вони всі однаково виглядали і однаково думали.

— Я друг Івана. Ми разом збиралися відпочити.

Професор зиркнув на Вовкодава під іншим кутом сприйняття, вже не як на міліціонера, а як на Іванового приятеля.

— Знаю, — згадав. — Перезавантажитися хотіли… — Івана, скоріш за все, хтось уже перезавантажив…

— Маю дещо вам показати. — Вовкодав одразу перейшов до діла. Вийняв з пакета тюбик з-під зубної пасти. Подав професорові. Ввічливо чекав, поки лікар розглядав тюбика, принюхувався. — Що скажете? — запитав згодом.

— Розріжте його.

Слідчий вийняв з кишені розкладного ножика. Розпанахав тюбика по довжині, наче розпорював живота. Розкрив, обдивився. Знову подав професорові.

— Тут зубної пасти не було, — зробив висновок лікар.

— А що?

— Щось, що випаровується.

Вовкодав був типовим слідчим. Умів чіплятися за слова, як реп’ях до кожуха. Але «стандартним» точно не був.

— Що? — допитувався.

— Не рідина, швидше за все, — розмірковував лікар. — І не газ. Виглядає, що все-таки паста. Але не зубна…

— Хочете дізнатися, де я цю штукенцію взяв?

Професор обурився.

— В машині Івана, де… Чи ви думаєте, що ця гидь повністю паралізувала мені мозок?

— Вибачте, я не хотів вас образити, — знітився Василь. — Просто не думав, що ви так швидко зрозумієте.

— А що тут, пане слідчий, розуміти?.. Хтось підкинув у тому тюбику в автомобіль Івана отруту. Перед тим відкоркувавши. Іван надихався її. Його паралізувало. Встиг ще трохи вхопити цієї отрути і я… Все. Крапка. Бридка і жирна, як помийна муха.

Василь не зводив очей з професора.

— Я перепрошую, а можна ще дещо уточнити?.. — Яким Архипович кивнув. — Чому ви думаєте, що це не рідина і не газ?..

Різак нахмурився, покрутив головою. Хитрує слідчий! Сто процентів Вовкодав лукавить!

— Не перегравайте з ввічливістю! — гаркнув. — Вона вам не личить!..

— Добре, — посміхнувся слідчий. — То чому?

— Рідина зразу почала би витікати з тюбика. Могла просочитися, приміром, в сидіння, в килимок. Або взагалі витекти під час транспортування. Неефективно… Крім того, ви ж машину продіагностували, правильно? — примружився лікар. — І ніяких слідів не виявили…

— Правильно… А газ?.. — доколупувався Вовкодав.

— В авто було відчинене вікно. Газ мав би через нього швидко втекти. Якщо Івана він міг вразити, то для мене його не мало би вистачити. До того ж, я відчиняв дверці, з однієї, другої сторони, коли перетягував Івана на пасажирське сидіння. Розумієте?..

— Так. Дуже логічно…

— А паста собі тихенько випаровувалася. Стабільно насичувала повітря отрутою в салоні. Ще й мені дісталася…

— Наскільки я зрозумів, ви підводите до того, що це була…

— Нервово-паралітична отрута… — закінчив професор.

Вовкодав почухав потилицю.

— Ясно… А тепер мене найбільше мучить одне питання: хто?..

— А мене два, — уточнив професор. — Хто і чим?.. Можеш мені залишити для дослідження тюбика? — мимоволі перейшов на «ти».