7.

Іван Здібний не відчиняв. Професор тиснув дзвінка, гатив кулаком у двері — безрезультатно. Тривога за свого колегу посилювалася.

Вийшов на вулицю. Побродив біля будинку. Безперестанку телефонував і слухав довгі гудки. Дивився на темні вікна Іванового мешкання, вимолюючи в них світла. Щоб якось розрядити тривогу, що повісилася на душі, як мішок з гріхами, розраджував себе думкою, що Іван завчасу загуляв разом зі своїми друзяками. Перезавантажувався. Видно, зрада Зоряни більше пекла Івана, ніж він показував. Що ж, вранці Здібний заробить по повній програмі. Щоб знав… Лишень би все було добре…

Іван жив на Городоцькій, недалеко від цирку. Квартира була в старому будинку, вікнами на найдовшу вулицю Львова. «Уявляєте, — розказував Здібний, — мене тато за сто кілометрів зі села щороку під новий рік возив до цирку, бо був переконаний, що дитина повинна бачити клоунів!.. І якраз я прикупив тут квартиру!.. Це неймовірно!..». «Твій батько просто знав, що життя — це цирк, а люди в нім — клоуни», — згадав професор своє тлумачення Іванової неймовірності…   

Злий і тривожний Яким Архипович вирішив повертатися додому. Не стримався — вилаяв вголос Здібного. Не лікар, а лоботряс! Справжній лікар має бути на зв’язку цілодобово! Навіть більше — всеньке життя!.. Що за вибрики? Адже відає, добре відає Іван, що професорові кров з носа захочеться поговорити про науково-дослідний інститут мозку. Ліпше би Здібний не писав цього SMS, зараз би професор спокійно спав і горя не знав.

Ніч уже розійшлася по Львову, як кров по судинах. Запливла в кожну вуличку, дихала в кожному будинку. Була голосною, аж дзюркотіла життям. Ніч не любила спати, гульки до рання — то її хобі…

Таксі літають, як на гарячку, народу на Городоцькій — тьма. Гомін, сміх… Навіть не думав, що вночі тепер такий істеричний рух. Яким Архипович минув цирк і раптом згадав, як Іван розповідав, що інколи, особливо, коли треба їхати вночі, аби не гуркоті на подвір’ї своїм трактором — стареньким «ауді-100» і «безсонних» бабусь не будити, то він ставить авто біля цирку. Професор різко пригальмував і розвернув свого «віночка». Його ледь у бік не влупило таксі. Водій вчасно вирулив і сигналив, як скажений. Професор не зважав. Зупинився  навпроти головного входу до цирку. Збоку на стоянці біля готелю «Арена» були припарковані декілька автівок. Придивився. Точно є «ауді». Вийшов,  почалапав до стоянки. Через декілька метрів упізнав — машина Здібного, трясця його матері!.. Дурне в голову стрельнуло — вихором помчав до Іванового автомобіля. Шарпнув водійські дверці — відчинилися. Побачив скоцюрбленого, блідого, як смерть, асистента. Іван уривчасто сопів. Його сорочка прилипла до тіла, наче її хто приклеїв. Професор ледь намацав затухаючого пульсу Здібного…

Терміново в лікарню! На «швидку» часу катма. Професор обережно перетягнув драглисте Іванове тіло на сидіння пасажира. Сів за кермо — і погнав!

Коли Яким Архипович зупинився біля приймального відділення лікарні швидкої допомоги, вийти з автомобіля він не зміг. У голові паморочилося, тіло сковувала підступна слабкість. Голова впала на кермо і засигналила. Протяжно, тужно, як на смерть. Професор знепритомнів…