6.

Яким Архипович пакував свого старого латаного наплічника. Два нових лежали в шафі — подарунки від дружини і зятя. Щоб професор не виглядав злидарем. Але новим рюкзакам до старого пошарпаного було далеко, як до неба зірками вишитого. Професоровим стандартам не відповідали — не підходили ніяк… А вмовляння ніколи на впертого Різака не діяли.

Змолоду професор любив бродити горами, а тепер ними марив. Допоки родичі пітніли над шашликом, його поти стікали, як струмки, плаями. Разом з потами всотувалися в землю проблеми, робилося легко і вільно. Здавалося, що міг літати. Якби мав крила…

— Тату, тобі повідомлення! — вигулькнула з кухні разом зі смачними запахами донька. Допікала в дорогу сирника.

— Нехай… — Батько вмощував у бокову кишеню наплічника записника і ручку. В горах до нього часто навідувалися мудрі думки. Якщо не записував — забував…

Яким Архипович прокручував у голові собі маршрут мандрівки, а непрочитане повідомлення висіло у повітрі і мучило. Заважало. «Краще дізнатися, що там пише, і заспокоїтися, — подумав. — Швидше за все якась реклама…». Сам собі признався, що став слугою мобільного телефону. А мало би бути навпаки.

— Прочитай! — гукнув до доньки.

— Тату, я змалку навчена, що чужих листів читати не можна. А SMS — це той самий лист. Так що вибач…

— Ледарка, — буркнув жартома професор, — Пригадую, що тебе змалку вчив бути працьовитою.

— Хто вчив, а хто приходив додому тільки ночувати. І то не завжди, — дружина натякнула на постійне перебування чоловіка на роботі і нічні чергування.

Професор дружининій кольці всміхнувся. Кохав її до безтями завжди. На старість, напевно, кохає ще більше. А ще поважає і цінує. За те, що вона в нього є… 

— Раз ти такий зайнятий, можу лишень тобі сказати від кого есемеска. І то суто з жіночої цікавості, — здалася донька. — Іван Здібний.

Професор вбіг на кухню, схопив мобільний. Прочитав. Текст його неабияк заінтригував. Він забув про наплічника і провалився в Інтернет. Благо, мудрі люди таку шикарну інформаційну павутину придумали. А зять, з’ївши собі гігабайт нервів, навчив колись тестя по цьому павутинню лазити. Тепер за швидкістю і якістю знаходження потрібної інформації за Різаком мало хто міг вгнатися. Старий витягує такі замасковані перли з «павутини», що аж внуки дивуються. А вони в тому — специ…

Професор перелопатив чимало сайтів. Негусто, як для такої грізної назви. Що ж то за птаха цей науково-дослідний інститут мозку?.. І з чим її їдять?..

Набрав Івана Здібного. Виклики йшли, але асистент не відповідав. Дивувало. Бо він завжди був на зв’язку. В будь-який час дня і ночі. Може, відпустка подіяла?.. Не вірив… Професор нервово слухав довгі гудки і від того його брала злість. А згодом в душі поселився неспокій.

Перемелював у голові здобуту інформацію. Науково-дослідний інститут мозку — молодий спільний українсько-австрійський проект. Заснований три роки тому. Головним його завданням є вивчення, як думки впливають на людину. На сьогоднішній день в інституті ведеться експериментальний набір на вельми цікаву і високооплачувану посаду — «наглядач за думками». Просто, як двері. Зголошується будь-який повнолітній бажаючий попрацювати, проходить конкурс, медогляд — і вперед. Завдання елементарне — записувати свої думки. Тобто, наглядати за ними. Працівники інституту спостерігають за своїм «фахівцем», аналізують зміни в його житті. Але зовсім не втручаються в життя піддослідного. І не інформують його про результати роботи. Ніякої корекції, порад. Такі умови контракту. Єдина незручність — за «наглядачем за думками» постійно наглядають. Здалеку. Будь-які технічні засоби стеження виключені — в особисте життя ніхто не втручається…

В арсеналі інституту ще низка цікавих дослідницьких новинок, однак задля високого результату завчасу вони не оголошуються… Начебто все…

— Серйозно, — мовив сам собі професор і подумав, що назва інституту трохи невдала. Це не дослідження мозку, а радше, дослідження його продукту — думок. Хоча не факт, що думки лишень у мозку народжуються. Багато сучасних науковців стверджують, що кожна клітина людського організму має пам’ять і вміє думати. «Науковий інститут дослідження думки» — так би більше пасувала назва дивному закладу... Якщо його справжнє завдання — досліджувати саме вплив думок на життя людини…

Професор відкрив декілька фото інституту — вони його шокували. Такій будівлі, з такою територією позаздрила би будь-яка європейська клініка!.. Інститут був розташований недалеко від футбольної «Арени Львів». Наче на видноті і ніби схований. Виріс скоріше за гриба. Та там ще нещодавно в кущах безхатченки жили! Різак згадав, як декілька років тому ходив на футбол з друзями. Збірна України грала. Дорогою до них тоді причепилася жіночка в кольоровому лахмітті. Спочатку виманила гроші, а потім попросила, щоб сильно не кричали на стадіоні, бо в неї поганий сон. А дім її близенько. «Он там», — пояснила, на зарослі вказуючи. І нарікала, що стільки землі вільної кругом, а вони стадіон під самими її вухами вимахали.  

«Що за тими стінами?» — мучило професора. За своє життя він стільки нагледівся за людьми, що не треба ніякого науково-дослідного інституту, аби збагнути — ніхто просто так в ілюзію гроші не вкладає. Цей віртуальний інститут — щось дуже набагато більше. І свідченням цього — дивовижне зцілення прокурора. Ну думки точно цього чоловіка від смертельної хвороби не зцілили!.. Його думки могли його швидше добити!.. Якби прокуророві вистачило мужності за ними поспостерігати…