5.

Івана Здібного мучила совість за відверту «свиню», яку він підсунув милій дружині прокурора. Не треба бути ясновидцем, аби збагнути, що бідолашній влетить по повній програмі. Він різко пригальмував, у міліметрі від бордюру зі скрипом розвернув авто, і погнав назад. Стовбичив під брамою прокурора, тиснув на дзвінка, гатив кулаками — ніхто не виходив…

Шкода. Бо він хотів попросити вибачення… Хоча те вибачення, видно, так могло допомогти бідолашній Вірі, як возові п’яте колесо. Тобто, ніяк…

Заспокоївся, коли побачив над собою мініатюрну відеокамеру. Зрозуміло, вдруге жінка спілкуватися з ним не наважувалася, бо добре відала, що чоловік це бачитиме. А зайві пояснення їй не потрібні… Або зненавиділа Івана. Дуже сильно. Як чорта лисого…

Сів у машину. Завів. Але не їхав. Понань вертілася в голові молодого лікаря і заважала зосередитися на їзді. Хворобливі миті втікали від нього, наче вихлоп з автомобіля… Миті були гидкі на запах, ще й отруйні. Але йшли, як вихлопи, до неба. Боже, втруться…

Видзвонив друзів. Уточнив час завтрашнього від’їзду. Поговорив… Запитав, що докупити, а коли закінчив розмови, нічогісінько не пам’ятав.

Здоров’ям прокурора займеться після відпустки. Так з професором домовилися. Головне, є зачіпка. Дивний інститут якийсь, навіть не чув про нього. Може, дружина прокурора все вигадала?.. Але ні — після вигадок так жахливо, як вона, не виглядають.

Чесно кажучи, вже би почав «перезавантаження» мозку. Тут-таки, під замком прокурора. Щоб притупити жахи в голові. Залив би звивини по вінця. Краще вже нехай болять, ніж мають думати. Так раптово почали прогресувати проблеми. Як ракові клітини перед вічністю. Виявляється, Іван теж смертельно хворий. Чи вирветься?.. А може, його диво врятує?.. Як прокурора…

Тепер куди?..

На роботу — немає сенсу. «Хвостів», на жаль, не мав. Позакривав усі робочі питання заздалегідь — повиписував пацієнтів, поздавав історії хвороби, написав звіти…

Жадане слово «відпустка» гнітило. Десь загубилося «від» — залишилася гола «пустка». Мала рацію Зоряна — він зовсім не вміє відпочивати… Він бовван. Робот. Машина. Як вона ще його називала? Ага, статист… Він дійсно був статистом років, бо життя проходило повз… Особисте… Один статист, дідусь, нині вже своє віджив. Зник. Йому легше…

«Не гріши…», — просила Іванова душа. Не чув.

Додому не хотілося. Вдома без Зоряни дика холоднеча. Навіть у таку спеку, як зараз… Як вона могла піти, адже він у ній душі не чув?.. Правильніше, не чує досі… І що?..

Надумав їхати. Сенсу пильнувати ворота прокурора не було. Мотор дрижав, ніби змерз. Цокотів своїми клапанами голосно, хотів заглушити Іванові хворобливі думки. Не вийшло… Ввімкнув передачу — авто кволо виповзло з узбіччя.

До болю знайомий крик трусонув Іваном, вгатив громом. Чоловік з переляку натиснув на гальма, машина засмикалася і заглухла.

Іван протер очі. Не вірив. Думав, почалися галюцинації. Бо перед ним кричала, махала руками і бризкала отрутою злюща, як змія, Зоряна. Він вийшов з авто — дівчина зарядила йому смачного ляпасу. Саме цей запашний удар ніжною, але напрочуд сильною жіночою ручкою, привів Івана до тями. Обличчя порожевіло, дихання внормувалося, лікар почав чути.

— Ти остання паскуда! — дізнався. — Негідник! Ким ти себе уявив?.. — Іван подумки відзначив, що Зоряна у гніві справжня красуня. Вона фібрами своєї звабливої фігури зловила його похвальбу. На мить розгубилася. — Що вирячився?.. — крикнула.

— Продовжуй! — попросив Іван.

— Як ти смієш за мною слідкувати?.. Зрозумій нарешті, що ти — вчорашній день! Ти свого шансу не використав… Так що вгамуйся і забудь мене… — З джипу, що стояв біля воріт прокурора, вийшов низькорослий, коротко стрижений молодик, з-під футболки якого випиналися набряклі від сили м’язи. — Ясно? — гаркнула Зоряна більше для культуриста, ніж до Івана.

Молодик узяв Івана за барки і просичав:

— Падло, ще раз побачу твою тушку біля моєї дівчини, будеш шукати свої тупі мізки на смітнику! Врубав?.. — Культурист лівою рукою тримав у жмуті сорочку лікаря, а правою замахнувся для удару. У мить, коли він подумки почав насолоджуватися здивованим його силою обличчям коханої, в очах у культуриста потемніло, а з носа фонтаном бризнула кров. Прямо на нову сукню Зоряни. Він захитався, як причмелений кувалдою бицюра, і впав на коліна. Його підхопила Зоряна.

— Згинь! — просичала до Івана. — Бандюга!..

Лікар витер закривавленого кулака до білої у свіжий червоний горошок сукні Зоряни.

— Це не моя кров, — пояснив свій «благородний» вчинок.

Сів у машину. Помчав. Просто вперед, де вільно, бо байдуже стало все на світі!.. Прірва поглинула Івана і зник час. В очах блимало, мов на дискотеці. Добре, що червоноокого, мов кров, світлофора, помітив. Біля Стрийського парку, з якого вервечкою виповзала молодість, радість і краса. Зупинився. На світлофорі й застиг. Позаду знервовані водії клаксонили, як здурілі. Нехай. Вони щасливі. Бо мають, де спішити. Заради такого привілею можна й понервувати. Якщо не розуміють цього — їх проблеми…

Увімкнув аварійку. Потайки бажав, щоб у нього ззаду з усього дуру вгатили. Щоб усе закінчилося. Щоб поминай, як звали…

Заплющив очі. Сопів як ковальський міх. Хотів видихнути, прогнати з тіла душу. Але вона не йшла…