4.

Молода дружина прокурора виглядала вражаюче! Змореною недавньою хворобою чоловіка не була. Певно, її окриляло дивовижне зцілення судженого!..

Іван Здібний зустрів її біля кованої брами шикарного заміського будинку прокурора. Представився.

— Я вас пам’ятаю, — свердлила блукаючими бісиками очей.

Лікар не знав, як почати розмову. Розгубився перед тими бісиками.

— Чесно кажучи, Віро, я за дорученням вашого чоловіка… — збрехав.

— Мені чоловік ніяких доручень не давав… — жінка, видно, була навчена зайвого не говорити.

— Він весь у трудах. Стоси справ після тривалої відсутності на роботі. Самі розумієте…

— Розумію…

— Так-от. Ваш чоловік пристав на нашу добру пропозицію. Оскільки егоїзм не його стихія, — дружина підозріло глипнула на Івана, — він вирішив об’єднати, так би мовити, зусилля традиційної медицини з нетрадиційною… Він, словом, пообіцяв звести нас з людьми, які його вилікували…

— Він пообіцяв, він нехай зводить… А я спішу на манікюр. — До брами під’їхало таксі. — Це моє… — попередила жінка.

Здібний кивнув у бік свого авто.

— Можу вас підвезти… — запропонував.

— Я з чужими чоловіками не їжджу!

— Віро, я не забиратиму вашого часу, мені лишень адресу… Чи номер телефону… Прізвище… Натяк… Що-небудь!..

Жінка відмахнулася.

— Не вплутуйте мене у не мої справи, гаразд?

— Ваш чоловік вилікувався, дайте шанс вилікуватися іншим! — давив на дружину прокурора лікар. — Десятки хворих діточок чекають на допомогу! Не забирайте у них шансу! Побійтеся Бога!.. У вас діти є?!.

Віра враз перетворилася на ляльку-красуню, яку світ закинув під ліжко і забув. Біль їжаком промчав по її тілу, потім скрутився в колючий клубок і прошмигнув між грудьми всередину. Самота пожирала жінку.

«Вцілив!» — зрадів Здібний і злякався свого егоїзму.

— Науково-дослідний інститут мозку! — випалила з відчиненого вікна таксі Віра і почула, як у сумочці дрижить її телефон.

— Слухаю, — мовила чарівливим голоском. Таким солоденьким, як мед.

— Слухай. І то уважно. — Телефонував чоловік. — Якби так хтось тебе питав про інститут мозку — мовчок! Ти нічого не знаєш! Це дуже важливо. Нікому нічого не кажи!.. Зрозуміла?..

— Так. Але… — у жінки затремтів голос.

— Що «але»?.. Що?.. — звіріла трубка.

— Я вже сказала… — ледь видихнула Віра. Сльози народилися на її очах миттєво.

— Кому?..

— Іванові Здібному. Лікарю з…

— Знаю… — телефон злобливо запікав.

Жінка заплатила таксисту за виклик і вийшла з машини. Який там може бути манікюр, коли ввечері її чекає невідь-що. Жінка порозтирала фарбу на очах і нагадувала замурзане ображене дівчисько. Якого покинуло перше кохання… Вона кволо підійшла до дрижачої машини лікаря, що ще не встиг від’їхати.

— Навіщо ви мене так підставили? — без краплі злоби запитала.

— Не знаю… — чесно признався Іван Здібний.