3.

У приймальні прокурора кишіло людьми. Вираз їхніх облич свідчив, що стовбичать вони тут не за щастям. Дихати було нічим. Випари схвильованих потів не перебивали навіть дорогі парфуми пришельців. Саме «пришельців», подумав професор, бо люд, що нидів під дверима прокурора, був наче не зі світу сього, а якийсь віддалений, чужий… Витав десь у дуже високих і дуже глибоких своїх світах. Далеко. Певно, дійсно в космосі. Кожен у своєму…

Злюща, як пантера, секретарка, то смикалася до телефону, то до записника, то зарозуміло щось визирала в комп’ютері… Кондиціонер не допомагав. Відчинити вікно боялася, щоб не продуло. Двері приймальні не зачинялися. Скрипіли, як божевільні. Скільки їх не змащуй. Завіси хоча були просякнуті різними мастилами, але все одно стогнали. Ніби готувалися до пекла… Дверима слідом за відвідувачами гепали коридорні протяги… Було враження, що світ клином зійшовся на цій паркій кімнатці, пошкодив собі вісь і страждав…

— Притримуйте двері!.. — гаркнула в обличчя Якиму Архиповичу секретарка, тільки той переступив поріг. Ввічливістю навіть не пахло.

Професор підійшов упритул до столу. Дивився на знервовану дівчину в лоб — вона його не помічала. Була зайнята комп’ютером.

— Вибачте… — кашлянув Яким Архипович.

— Сьогодні на прийом більше не записую, — не підводячи очей плювала отрутою симпатична дівчина. — Мені би тих, що є, розгребти до ночі… Ніякого особистого життя…

— Я так думаю, — намагався розрядити обстановку професор, — що тут кожен з особистим життям. Говорив м’яко, розуміюче. Спокійно. Цей спокій ще більше завів дівчину.

— А при чому тут я? — парирувала секретарка.

— Для того, щоб повідомити Михайлу Миколайовичу, що прибув на два слова професор Різак у дуже важливій справі…

— Тут усі у важливих справах! Я йому нічого повідомляти не буду! Не ризикну. Він заборонив його відволікати через дрібниці. Пишу вас на післязавтра…

— Післязавтра може не настати…

— Тоді через тиждень… І не мучте мене. Дайте живою допрацювати у тому пеклі до кінця місяця, а там вже відпустка. Може, оклигаю… А ще ліпше кину все це до дідька і піду на базар продавати! — настроювала себе дівчина.

— До речі, рекомендую. Як лікар…

У той час, коли дівчина перемелювала професорові слова, вискочив від прокурора лисенький чоловічок у паркому, наче лазня, костюмі. Не встигла секретарка оголосити згідно запису прізвища наступного відвідувача, як професор прослизнув до кабінету прокурора. Скористався другим щастям. Нахабністю, тобто… У приймальні обурений народ загудів «Черга!..». Секретарка вирішила наглого старого не наздоганяти. Бо остаточно вирішила покинути роботу, яка випиває з неї крові більше за упиря, напевно…

— Вітаю!.. — професор народив усмішку, фахово оцінюючи раптові позитивні зміни у вигляді свого колишнього пацієнта.

— О, кого я бачу!.. Професор!.. — наче й не вдавано зрадів Михайло Дишло. — Хочете вгадаю, чому ви прибули? — запитав. І не чекаючи відповіді лікаря, випалив: — Ви прийшли подивитися на мерця!..

Яким Архипович знітився.

— Ну, на мерця ви зовсім не схожі, але причину моїх відвідин ви дуже оригінально висловили…

— Хочете знати, як мені вдалося вижити?

— Так. І не лишень вижити… Ви виглядаєте цілком здоровим. Скажу відверто, з таким діагнозом, який був у вас, не виживають. Тобто… — поправив себе лікар, дивлячись на кров з молоком прокурора,  — ще не виживали… Природно, я, як фахівець, хотів би знати, як?.. Провести обстеження, поспілкуватися з геніями медицини… Можливо, перейняти досвід лікування… Та й…

— У дивовижне боже зцілення ви, звичайно, не повірите?.. — перебив професорові пояснення прокурор. Метикуватості від нього не забереш.

— Ні.

— Тоді я вам скажу лише одне: нетрадиційна медицина.

— Хто? Де? Як? — допитувався ескулап. Стримував лють. Від слів «нетрадиційна медицина» його тіпало, мов стару лікарняну «Волгу», яку щоранку намагався привести до тями вічний як Рим водій дядько Степан. Завдяки чому заводилась машина — його вмінням чи лайці — сам дядько Степан пояснити не міг.

— На жаль, за умовами договору лікування, я не маю права це розголошувати. А право я мушу поважати, самі розумієте. Перепрошую, я обмежений в часі і більше вам нічого не скажу. Вибачайте… — Прокурор піднявся з крісла, подав професорові теплу пульсуючу долоню.

— Навіть заради збереження життів?.. Комусь, може, теж би хотілося скористатися шансом… Як ви…

— У кожного шанс свій… — випалив Дишло і ввічливо випровадив Різака за двері.

Секретарку наче хто підмінив. Вона раптово погарнішала. Була спокійна, як удав. Коли побачила дивакуватого лікаря, встала з свого м’якенького шкіряного крісла.

— Дякую, — сказала.

— За що? — запитав професор, хоча відповідь уже прочитав на обличчі дівчини.

— Ви допомогли мені прийняти остаточне рішення.

Яким Архипович вийняв візитівку і вручив дівчині.

— Якщо щось, звертайтеся…

— Хай Бог боронить!.. — злякалася секретарка, зиркнувши на смертельну назву лікарні на візитці: «Львівський державний онкологічний регіональний лікувально-діагностичний центр». В народі лікарню називали «Броньовою». Вона навівала страх, і говорили про неї пошепки.