2.

Професор зачинився в кабінеті.

— Мене немає! — кинув у просторінь. Знаючи, що хтось та й почує.

Під дверима зібралася черга людей, яким був конче потрібен Яким Архипович. Вони тримали в руках тремтливі діагнози з життями на волоску і ждали фахового вердикту, а професор нікого не приймав — сидів за столом, вивчав історію хвороби прокурора Дишла і сумнівався у своїх знаннях. Урешті зі словами «Не може бути!» він вискочив з кабінету, здивувався вистроєній до вироку вервечці доль і погнав до свого асистента Івана Здібного.

Іван сидів у реанімації біля хворого, втуплений у телефон. Підлога навколо асистента була завалена довідниками, інструкціями, знімками, копіями аналізів, виписок, довідок… Професорові не треба було бути ясновидцем, щоб збагнути, на кого асистент у тому телефоні дивиться…

Збентежений Іван підняв очі на світила і, замість привітання, випалив: «Не може бути!». Здавалося, прокурор Дишло з телефону хитро підморгнув. Не те, щоб осудливо, типу, «якого милого ви, професіонали, тут штани протираєте…», а радше, грайливо, мовляв, «розкусіть мого горішка; спробуйте…» 

Від того Якиму Архиповичу геть зле.

— Бачу, ти в курсі… — розвів руками, нахмурився.

— Уже цілу ніч.

— І що скажеш?..

— Диво.

— А якщо серйозно?..

— Без поняття, Якиме Архиповичу!.. Серйозного пояснення в мене немає… Лише дуже серйозне… — Іван Здібний зробив важелезну, напхом-напхану сумнівами паузу і підняв очі до облізлої люстри, в нетрях якої був цвинтар для підсмажених об лампочки мух…

— Кажи… — підігнав професор.

— Бог, — зронив асистент.

— Не вірю! Ні!.. Ні… ні… — Професор усівся на підлогу, наче йог, і почав нервово перебирати зібрані асистентом папери. Всі деталі з історії хвороби Михайла Дишла. Плюс — наукові дослідження. Читав. Морщився. Нервував. Медицина ордеру на одужання прокурора не видавала.  — Тобто, в Бога вірю, — поправився, — але в те, що Він, як найсправедливіший суддя, зцілив саме Дишла — не вірю!.. Хоч убий… Ти знаєш, скільки разів я зі сльозами на очах вимолював у Господа зцілення згасаючим діточкам і вагітним жінкам?.. Знаєш?

— Знаю.

—  Бог ні разу мене не почув… То чому би мав рятувати Дишла?..

Асистент мовчав. Думки, наче дітваки на гойдалці-вагах, перебігли на протилежну від Бога сторону. Ну і дурне в голову преться… Само… Але ж факти фактами, а за межами очей і паперу прихованого життя ще ніхто не збагнув. Достатньо ввімкнути телевізор — екстрасенси-маги-чаклуни розкажуть, по чім зараз душа у лукавого…

— А м-може?...

— Так! У чорта повірю швидше!... — випалив професор Різак. — Не думаю, що Дишло більше цінує душу, ніж тіло…

Палатою пробіглися мурашки. Вони заповнили весь простір, навіть окупували повітря, яке з кожним вдихом відкладало у грудях осад страху.

— Я б-боюся… — простогнав на ліжку вмираючий дідусь, обтиканий голками, наче засохлий будяк. Він уже три дні не приходив до тями, і раптом очуняв.

Лікарі вп’ялися у хворого.

— Якщо чесно, я теж… — вирвалося в Івана. Він узяв дідуся за руку, глянув у його згасаючі очі, і йому ніяк не вкладалося у голові, що цей сухарик міг колись бути дитям, юнаком, зрілим чоловіком… Роки ідеально перемелюють життя і так уміло підсувають остаточний результат, що іншого наче й не було… — Давайте змінимо тему, Якиме Архиповичу… Відкладемо проблему на деякий час… Кажуть, багато чого незбагненного вирішується само… Без чужого втручання…  — Іван не спускав очей з дідуся, в якого, наче за велінням чарівної гумки, з чола почали стиратися зморшки.

Дідусь схлипнув і помер. Через декілька днів його зариють родичі і він щезне назавжди зі землі…

— Одна надія на душу, — професор накрив дідуся білим простирадлом, що чекало, складене на табуретці, свого часу. Повернувся до ошелешеного асистента: — Твоя правда, у деякі речі краще завчасу не влазити… Беремо паузу.

Якийсь час лікарі мовчки дивилися на бездушне простирадло, під яким покоїлося тільце дідуся. Хто подякує чоловікові за те, що жив?.. Адже життя — важелезна праця. Хірурги, що орудували ножем на лезі життя і смерті знали це напевне, бо вряди-годи вдавалося підгледіти, як життя трудиться, щоб жити… Так, і то в поті чола… Різниця лишень у тім, що для когось труд — насолода, а для когось — мука. Проте плоди залишаються. Їстівні чи отруйні — судити Богові. А люди повинні дякувати за труд… Земна дяка — це єдина можливість живого відполірувати душу мертвому… Видива з секретами життя, правда, відкриваються не всім ескулапам. Лишень вибраним умільцям. Щоб потім їх мучити, бо пхати свої руки туди, на чому доля вже поставила хрест,  — невдячна справа…

— А ти вже відпустку спланував, шановний? — запитав професор. Ніби втікав від вічності у тлінність. Проганяв з палати смерть. Бо живим — живе… Як не крути…

Професор і асистент брали відпустки одночасно. Вже декілька років. Так наполіг Яким Архипович. Йому було зручно працювати із надзвичайно здібним молодим колегою. Особливо під час хірургічних операцій. Іван мав знання, золоті руки і вмів миттєво приймати рішення. Правильні.

— Завтра їду у Кам’янку. В гори… До річки… — промимрив Іван.