1.

Пролог

Сонце надумало написати роман. Світити і гріти — чудесно, але від нудьги треба втікати, бо вона затуляє світ уміліше за хмари. Сонцю було що розказати — за віки надбало тьма-тьмуща досвіду!..

Писати вирішило про людей.  Вони такі різні і непередбачувані, влазять у такі дебрі життя, що скучати не доведеться точно!..

Було літо, кабінет Сонця хилитався на маківці неба.

Простір! Безмежжя! Неозорість! Розмах! Земля як на долоні…

Сонце запарило чаю, прихопило цукерки «Зоряне сяйво», відчинило вікно, всілося за комп’ютер. Відкрило карту, тицьнуло по ній променем, аби  підгледіти, чим зайняті герої його роману, і кеглем чотирнадцятим, шрифтом «Times New Roman» почало…

1

Відомий нейрохірург, доктор медичних наук, професор Яким Архипович Різак допивав за комп’ютером п’яту каву. З монітора на нього дивилося застигле обличчя прокурора Дишла.

У вікно зазирав місяць. Він був пузатий і нахабний. Як прокурор до хвороби…

Скрипнули двері, до кімнати примарою зайшла дружина. Стала позаду чоловіка, легко торкнулася плечей.

— Не муч себе, — попросила. — Ти зробив усе, що міг. Правда?..

— Ні! — буркнув збентежений професор, через життя якого пройшло десятки смертей. — Дивися…

Яким Архипович запустив на комп’ютері відео.

«Прокурор області Михайло Дишло приступив до роботи після тривалої хвороби. Досвідчений керівник люб’язно погодився на інтерв’ю у своєму робочому кабінеті. За словами Михайла Миколайовича, він повен сил і наснаги…» — звучав голос за кадром. А на ввесь екран красувався завалений паперами Дишло. Прокурор випромінював впевненість, а очі його, здавалося, жадно ловили кожну мить життя…

— Бачиш?.. — запитав Яким. Він знову зупинив ролик на обличчі прокурора.

— Бачу. Але нічого не розумію… Чоловік живий-здоровий… Чого ти нервуєш?

— Бо він уже мав вмерти!.. — випалив Яким Архипович і сам злякався своїх слів.

Дружина з-під лоба глянула на чоловіка. Він перепрацював. Не можна роками сидіти на роботі без відпустки. Треба намовити його хоч на кількаденний виїзд в Карпати. Подихати свіжим повітрям, відволіктися. Вудку взяти, там у річках форель ще водиться…

— А може? — заїкнулася.

— Я написав заяву на відпустку, — вгадав думку дружини професор. — Поїдемо в гори. Зять уже замовив готель. Вибач, що не попередив. Готував сюрприз… Але спершу я мушу дізнатися, чому він вижив?..

— Добре, — погодилася дружина і зібрала зі столу горнятка. Вона знала, що переконувати чоловіка йти спати марна справа. Якщо він щось задумав, його не перепреш. Такого упертюха світ не бачив. Але що він може задумати, вглядаючись у застигле обличчя колишнього пацієнта, жінка збагнути не могла?.. Гаразд, нехай думає. На те він професор, щоб думати, як люди виживають…

В обласного прокурора Михайла Дишла був рак мозку. Такий, що вже ніяк. Прокуророві професор сказав, що все буде добре, а молоденькій дружині його, щоб готувалася… До найгіршого… Місяць  — максимум… І виписав прокурора з лікарні…

І тут!..

Прокурор на роботі! Як нічого не бувало!

Але так не може бути?!.

Не може! Крапка! Факт! Авжеж!

Професорові не терпілося ще раз переглянути історію хвороби пацієнта. Ранок — скоро. Все з’ясує. Може, щось не вгледіли?.. Та яке… Всі прокурором тільки і займалися. Надсучасні методи лікування використали… Дай йому, Боже здоров’я, але тут щось нечисто…

Богові професор довіряв. Чорта теж не відкидав. Але своїм медичним фактам вірив беззаперечно. То що тоді?..

Знервований кавовий сон зморив Якима Архиповича за комп’ютером… Він хропів, як трактор. Дружина біля нього крутилася, щоб, бува, серце не схопило, воно не перебирає професій: чи прокурор, чи лікар — валить усіх наповал. Якщо щось не так…

А професорові снилося дитинство… Ніжне, як мама, сонце. І він малий ловить сачком свої думки. Наче метелики…