Паперовий голос

Наступного ранку Девід розчинив порошкову каву в металевій кружці, вмився холодною водою, прибрав постіль. Все — як завжди. Він вирішив поводитися, ніби нічого не сталося. Ніби ця ніч, голоси, маяк, підвал — лише частина якогось сюрреалістичного сну. Якщо не чіпати страх — може, він зникне.

Він сів за стіл і витягнув із ящика зошит. Старий, ще з собою привіз. Порожній. Ненаписане — як ще один шанс.

На першій сторінці він написав дату. Без числа — бо не був певен, скільки днів минуло. Просто:

Ранок. Після бурі.

Почерк був твердий, трохи тремтячий. Але перший запис — пішов.

Я вирішив триматись. Поки є папір — я ще існую. Поки можу писати — я ще не сам.

Він записав усе, що пам’ятав зі сну: як стояв на порожній вулиці, а замість неба було море, і з неба пливли рибини. Потім почув голос Джулії. Вона говорила, що прийде, коли він буде готовий. І що світло — це тільки початок.

Можливо, маяк — не символ безпеки. Можливо, він — пастка. Світло не завжди веде до порятунку. Іноді — до краю.

Він перевернув сторінку. І раптом у голові з’явився спогад — один із тих, що довго мовчали.

Квартира в передмісті. Джулія в тій самій толстовці, яку він завжди хотів викинути, бо вона була стара і з ковтунцями, але яка пахла кавою й нею. Вони сидять на підлозі, між коробками, щойно переїхали. У них ще немає меблів, тільки матрац, пледи й пластикова таця з двома горнятками.

— Усе з цього моменту — наше, — сказала вона, дивлячись на нього. — Без обіцянок. Просто по-справжньому.

— А якщо не вийде?

— Усе може не вийти. Але поки ми тут — усе є.

Він тоді вперше подумав: я вдома. Не в стінах — у ній.

Пам’ятав, як вона готувала сніданки навмисне неправильно: яйця — рідкі, тости — підгорілі. Але сміялась і казала, що це — “тренування шлунку для апокаліпсису”.

Він тоді не цінував дрібниць. А тепер — вони були всім, що в нього лишилось.

У щоденнику з’явились нові рядки:

Я хочу пам’ятати не страх, не зраду, не падіння. Я хочу пам’ятати тебе, Джул. Яким було світло до того, як воно осліпило.

Він відчув, як щось у грудях стискається. Не біль, не жах. Туга. За життям, яке вони мали. Яке він зруйнував.

Ще довго він сидів у тиші, перегортаючи сторінки. Маяк працював — світло поверталося ритмічно, мов серцебиття. Острів здавався безлюдним. Але Девід уже знав — усередині нього щось будиться.

І, можливо, цей зошит — єдине, що ще скаже правду.