Штиль перед бурею

Девід не спав другу добу. Зошит лежав відкритим на столі. Він перечитував свої ж записи й не впізнавав почерк. Деякі рядки були перекреслені, інші — вписані в темряві, нерівно, поспіхом, ніби не він це писав, а хтось інший. Через нього.

Світло маяка зникло ще вночі. Не технічна поломка. Він перевірив усе. Проводка — в нормі. Генератор — працює. Панель керування — без збоїв. Але головне — ніхто не відповідав по рації. Він кричав у мікрофон. Тишина. Навіть шуму перешкод не було. Глухий ефір.

— Це кінець, — прошепотів він, стоячи перед вікном. — Або я втрачаю розум, або вони справді хочуть, щоб я лишився тут назавжди.

І тоді — рішення. Вперше за весь час на острові — ясне, тверде, повне волі:

Втекти. Будь-якою ціною.

На карті, що висіла в технічному блоці, він відмітив найближчі ділянки суші. До берега — кілька кілометрів. Дрейф може тривати годинами. У найгіршому разі — до ранку. Але при гарній погоді — досяжно.

У човні, що стояв за станцією, був мотор. Старий, бензиновий. Він не був у користуванні давно. Девід заправив паливом з аварійного резерву, перевірив запалення, оглянув корпус. Все здавалося придатним.

Його серце билося швидко, але ритмічно. Він відчував, що в ньому прокидається щось давно забуте — інстинкт виживання.

Сірий світанок. Море — майже спокійне, як перед бурею. Поверхня блищала, мов натягнута плівка. Девід відв’язав канати. Човен тихо рушив. Без світла, без навігації. Лише він і туман.

Він озирнувся.

Маяк стояв, як і раніше. Мовчазний. Глухий. Але… світло раптово спалахнуло. Короткий імпульс — сліпучий, різкий. І згас.

Серце стиснулось.

— Вони знають, — прошепотів він.

І саме тоді двигун захлинувся. Пара секунд — і мотор замовк. Човен зупинився, повільно погойдуючись на хвилях.

Він знову спробував завести. Пусто. Навіть не клацнуло.

І в ту ж мить — звук. Щось… під водою. Ритмічне. Як удари. Наче хтось або щось рухалось у глибинах, розрізаючи тишу.

Він нахилився — і побачив у темній воді тінь. Глибока, розмита, але рухома. Щось стежило. Або чекало.

Він не пам’ятає, як опинився на березі. Човен розбитий. Його ноги — в подряпинах, руки — в солоній крові. Його нудило.

Погляд знову — на маяк. Високий. Невразливий.
І тоді — друге світло. Але не з вежі. З лісу. На острові, де не мало бути нічого, блиснуло щось коротке, як відбиття в очах хижака.

— Ви не готові, містере Джонс, — пролунало у вусі.
Він озирнувся — нікого. Але голос був реальний. Той самий, що в диктофоні.
— Етап втечі завершено. Поведінкова реакція: панічна. Підозра: внутрішнє усвідомлення системи.
— Скинути спостереження? — другий голос, холодний, як лезо.

— Ні, — сказав перший. — Він нарешті почав грати.

Девід кричить. Але не чує себе.

Лише маяк — знову живий. Його світло світить прямо в очі.