Тіні під землею

Скрип дверей комори ще лунав у повітрі, коли Девід тримав у руках пожовклу фотографію жінки біля краю скелі. Камера зафіксувала момент перед падінням. Його палець мимоволі ковзнув по обличчю — вираз розпачу, страху чи, можливо, рішучості? Він не знав. Але це обличчя він уже десь бачив. Десь у тінях своєї пам’яті. Ім’я... Рейчел?

Вітер загув крізь розбите вікно. В коморі залишився запах пилу, вологи та часу. Газетні вирізки, старі блокноти, записи невідомими почерками — більшість з них несла імена. І дати. Дати зникнення. Дати прибуття на маяк. І майже завжди — дата смерті. Але завжди — тиша.

Серед зошитів був один, що привернув увагу. Відносно новий, у шкіряному обкладинку, на першій сторінці — підпис: "Майкл Хеворт, наглядач, 2003–2005". Девід знав, що саме він був попередником того, хто був перед ним. Усі інші записи йшли далі в минуле — до 70-х. Та цей — тривожив найбільше. На останній сторінці — лише одна фраза, написана похилим почерком:

"Вони приходять не по мене. Вони приходять по всіх."

Під ногами скрипнула підлога. Девід повернувся. Під шкірою дерев’яних дощок щось виступало. Він схилився і виявив невелику металеву ручку, майже стерту. Піднявши люк, відчув запах цвілі й землі. Вузькі сходи вели вниз — у темряву, що здавалася густішою за саму ніч.

Він увімкнув ліхтарик. Промінь впав на бетонні стіни й підлогу — просторий підвал. Чому ніхто не згадував про нього?

Він почав спускатися.

Підвал розширювався вглиб. Стеля низька, стіни вологі. У повітрі — дивне гудіння, схоже на роботу генератора, але жодної розетки чи кабелю не було видно.

Девід натрапив на залізні двері. Вони були не замкнені. За ними — архівна кімната. Сотні коробок. У кожній — документи. Ідентифікаційні картки, фотокопії договорів, медичні картки. І всі — з печаткою "United Invest — Medical Research Division".

Він сів на коробку й відкрив одну з папок. Угорі — знайоме обличчя. Його власне. І нижче — підпис: доброволець №027/Л — Девід Луїс Джонс. Об’єкт для спостереження рівня «С».

Його серце підскочило. Далі — транскрипти розмов, записи біометричних змін, психологічні звіти.

— Це неможливо… — прошепотів він.

І тоді його погляд зупинився на іншому імені. Рейчел Енн Барроуз. Фотографія, ідентична тій, що знайшов у коморі. Внизу — дата: Зникла 12.03.2002. Причина: неспівпраця, загроза викриття.

Поруч — ще один файл. Говард Ленг. Девід згадав міс Лілію — її очі, повні туги. Вона не вигадала. Її чоловіка справді вбили. Внизу — помітка червоним: "Зупинено. Витік інформації. Небезпека втручання".

Девід відчув, як щось у ньому ламається. Не страх. Гнів. І рішучість.

У дальньому кутку — ще одна кімната. Менша, з білими стінами, стерильною підлогою. Медичне обладнання, камери спостереження. На столику — десятки фотографій. Людей. Усміхнених. Живих. До експерименту. І нижче — їхні заключні звіти: виснаження, параноя, самогубство, відмова органів.

— Це не дослід, — прошепотів він. — Це масове вбивство.

На стіні — табличка: "Phase IV: lighthouse series / Observation & Collapse. Всі учасники — незворотна деградація. Рекомендовано завершення об’єкта до кінця кварталу."

Об’єкта.

Девід — "об’єкт".

Його руки тремтіли, але він продовжував збирати докази. Фотографував усе. Записував на диктофон. Навіть свої думки.

Я не знаю, хто почує це. Але якщо ви це слухаєте — я Девід Джонс. І я був добровольцем. Не з власної волі. Вони брехали. Вони спостерігали. І, можливо, досі спостерігають.

На виході він почув звук. Ланцюг. Скрегіт. Хтось ще був у маяку.

Він схопив записник і зупинився.

Голос.

Тихий. Низький.

— Ти зайшов занадто далеко, Девіде.