Не сам

Спочатку — це був лише звук.

Ніби хтось постукав тричі у вікно, коли надворі шаленіє шторм. Але коли Девід підійшов до вікна, там не було нічого. Тільки туман, що тягнувся над островом, ніби дихав. Повітря стало в’язким, тяжким. Лампа миготіла. А потім знову — тиша.

Сон прийшов уривками. Спочатку — пляж. Він іде босоніж по вологому піску, а навколо — уламки човнів, обривки речень у повітрі. Чуже обличчя, майже знайоме, промовляє:
— Ти не мав підписувати, Девіде. Це не договір. Це вирок.

Він прокидається в холодному поту, серце гупає в грудях, у роті присмак металу. Надворі світанок. Світло маяка — не працює. Погляд ковзає на пульт керування — усе вимкнене.

— Чорт... — хрипить він, натягуючи куртку.

На майданчику зверху — жодних слідів пошкодження. Система мала бути автоматичною. Батареї заряджені. А світло... зникло.

І знову: тук... тук... тук...

Девід різко обертається. Позаду нікого. Але він точно чув.

Тієї ж ночі, коли він засинає, голоси приходять знову.

— Ти не сам.
— Вони дивляться.
— Справжній експеримент тільки починається.

Він бачить кімнату, повну дзеркал. У кожному — його відображення, але всі різні. Один — з сивиною, другий — худий, як тінь. Один плаче, інший сміється. Всі шепочуть водночас, голосом, схожим на його власний:
— Ти — помилка. Вони виправлять тебе.

Він прокидається зі стуком у вухах, шкіра липка. Знизу — звук. Скрегіт по металу. Хтось ходить.

— Гей! — кричить він. — Хто тут?

Тиша.

Він бере ліхтар. І ніж. І знову — вниз. Кожен крок — як вирок. У коридорах холодніше, ніж зазвичай. Стіни вкриті пліснявою, якої не було вчора.

А тоді… сміх. Тихий. Жіночий.
— Ти ж хотів правду, Девіде.

Він зупиняється. Ліхтар блимкає.

На стіні — новий напис, якого не було раніше. Прямо по цеглі, ніби крейдою або кісткою:

"Ми всі були тут. І всі пішли. Ти — останній."

Вранці він намагається записати все в блокнот. Але кожного разу, коли він переглядає написане — рядки стерті. Якби він не пам’ятав, що сам це писав, подумав би, що з’їхав з глузду.

А потім знову: голос — тепер чіткіше, ніж будь-коли. І він не ззовні. Він у ньому.

— Вони бачать крізь очі маяка. І зараз — дивляться на тебе.

Девід затуляє вуха, кричить. Але звук не зникає. Маяк блимає знову — тільки тепер його світло схоже на очі.

Коли на третю ніч двері комори виявились відчиненими, а в повітрі стояв запах медичного спирту — він зрозумів, що або збожеволів, або зійшов на стежку правди.

І тоді він побачив тінь. Тонка, жіноча постать у дверях підвалу. Вона не рухалась. Але дихала.

— Джулія? — вирвалося з його вуст.

Тінь зникла.

У радіо знову тиша. Але Девід відчуває: хтось слухає. Він уже не певен, скільки часу він тут. Скільки днів. Чи справжній сьогоднішній ранок.

Світло маяка згасло. І більше не вмикається.

А він лишається в темряві. Зі своїми думками. І голосами.

Які щоночі стають його власними.