Запах старих сторінок

Запах старих сторінок — вогкий, з ноткою пилу, часу й чогось невловимо теплого — завжди повертав Девіда туди, де все почалося. У спокій книжкової крамниці, куди він тоді зайшов випадково, просто перечекати дощ. Але саме там він зустрів Джулію. І все змінилося.

"Third Shelf" — книгарня зі скрипучими дерев’яними полицями, запахом меленої кави і плакатом із цитатою Фолкнера над касою. Вона стояла у відділі "Класика ХХ століття", коли він зронив книгу — "Прощавай, зброє".

— Перепрошую, — сказав він, підіймаючи погляд. — Це я. Невлучний, як завжди.

— Добрий вибір, — відповіла вона, оглянувши обкладинку. — Хоч, мабуть, для чоловіків трохи небезпечний.

— Чому?

— Бо починаєш думати, що бути втомленим — це романтично.

Він посміхнувся. Не фальшиво — якось по-дитячому щиро. Так, ніби вперше за довгий час хтось його розгледів.

— А якщо я вже втомлений?

Вона глянула на нього. Її очі несли спокій, змішаний із обережною цікавістю.

— Тоді, можливо, краще читати когось світлішого. Селінджера, наприклад?

— Той, що про хлопця, який усіх ненавидить?

— Той, що шукає, кого врятувати.

Він затримав погляд. І щось у ньому змінилося. Легке потрясіння — як перший ковток гарячої кави після холодного дощу.

— Девід Джонс, — сказав він, простягаючи руку. — Звичайне ім’я. Звичайна дощова субота.

— Джулія. І я не дуже люблю Гемінґвея, якщо чесно.

— А я щойно дізнався, що втома — це небезпека, а Селінджер — терапія.

— Ну от, уже краще.

Він засміявся. А вона раптом відчула: цей сміх — не з ввічливості. Це — подих людини, яка щойно вийшла з-під води.

— Ви тут часто? — запитав він.

— Коли хочу втекти з реальності. У класичну літературу.

— Від чого тікаєте?

Вона на мить задумалась.

— Від людей, які прикидаються сильними, коли насправді бояться всього.

— Тоді я вам не підхожу.

— Можливо, саме тому ви — виняток.

Її слова зупинили його. Просте речення, але в ньому було більше, ніж варто казати незнайомцю. І все ж — він повірив.

Вони пили каву за рогом. Говорили про книги, віскі, дитячі страхи, і те, чому люди фотографують щастя, але не біль. Вона сміялась, коли він плутав авторів, а він слухав, як вона говорить про поведінку людей, з ніби надломленим теплом у голосі.

У ті кілька годин він закохався. Без фанфар, без усвідомлення. Просто — впав. Тихо, без опору. Як лист у ріку.

І коли вона пішла, обернувшись на прощання з тією самою напівусмішкою, він знав: цей день не буде останнім.

А зараз, на маяку, серед солі й бурі, він тримав у руках сторінки записок і пригадував її голос. Її погляд. Її першу фразу:
"Бо читаючи його, починаєш думати, що бути втомленим — це романтично."

Девід усміхнувся. Сумно. І пішов далі шукати відповіді.