Шепіт між стінами

Дощ перестав лише під ранок, залишивши повітря вогким і холодним. Девід прокинувся раніше, ніж звичайно. Ніч була тривожною — сни заплутані, уривчасті: пляма крові на білій сорочці, крик у темряві, силует жінки, що зникає за скелею. Його будили власні серцебиття та скрипи старих стін, у яких, здавалося, щось ворушилось.

Сніданок він пропустив. У голові пульсувала тільки одна думка: зошит. А точніше — записки. Ті, що могли бути розкидані по цьому будинку, наче уламки чужого розуму, або попередження. Якщо одна з таких знахідок уже лежала в його коморі — значить, є й інші.

Він почав з найочевиднішого — майстерні під маяком. Невеличке приміщення, заставлене дерев’яними ящиками та інструментами, пахло морською вологою і старим мастилом. Девід вивертав вміст шухляд, заглядав під столи, обстежив труби — нічого. Аж раптом, у зашморгнутій скрині під купою мотлоху, він знайшов пакунок, обгорнутий у вощений папір.

Розгорнувши його, Девід побачив кілька аркушів, зшитих мотузкою. Папір пожовтів, почерк тремтів, як у людини, яка писала під впливом страху або психічного виснаження.

"4 січня 2018.
Їх не цікавить, скільки ми вартуємо як люди. Вони дивляться на нас, як на складові. Печінка. Серце. Очі. Нирки. Згідно з кресленнями, що я знайшов у пошті, ці люди мають доступ до даних пацієнтів, аналізів, груп крові. Це не поодинокі злочини — це сітка. Система. Я здогадуюсь, хто стоїть за цим, але поки не маю доказів. Якщо я зникну — нехай цей зошит знайде той, хто не боїться копати глибше."

І підпис: Говард Л. Метьюс.

Девід відчув, як у нього пересохло в роті. Серце калатало. Записка була справжньою. Але що більше — вона була не останньою. До зошита було прикріплено ще одну замітку — написану іншою рукою.

"5 лютого 2018.
Метьюса більше немає. Але я знаю, що він мав рацію. Я знайшов те, що він ховав у підвалі, але не зміг винести. Вони дізналися. Я також приречений. Якщо хтось це читає — не довіряй тим, хто тебе сюди привіз. Ти — наступний. Не вір жодному слову про «дослідження моря» чи «контроль маяка». Це лише прикриття."

Підпису не було.

Девід повільно опустив папери. Його долоні тремтіли. У голові почали формуватись запитання — чому його обрали, чи справді це лише «робота»? Чи не повторює він шлях тих, хто зник до нього?

Він підвівся. На стіні майстерні висіла заіржавіла лампа. Внизу, між бетонною підлогою й стіною, він побачив металева кришку. Замок вже був зірваний.

— Підвал…

Девід узяв ліхтар і повільно зняв кришку. Сходи вели в темряву. Здавалося, що кожен їхній щабель просочений мовчанням тих, хто ходив цим шляхом раніше.

У повітрі стояв запах вологи, старої цвілі і чогось ще — невиразного, але знайомого, наче давно забуте місце з дитинства, яке тепер стало ворожим.

Попереду чекала правда. І, можливо, ті, хто хотіли її сховати.