Що забрало його

Коли вечори почали ставати довшими, а тіні — глибшими, міс Лілія вперше помітила, що Говард повертається додому пізніше, ніж зазвичай. Колись у них був чіткий розпорядок: сніданок о сьомій, обід о першій, вечеря рівно о шостій. Усі тридцять шість років шлюбу цей порядок не порушувався. Але з листопада все змінилося. Говард приходив мовчазний, із нервовим тремтінням у пальцях. Він не цікавився вечерею, сидів у вітальні в темряві або йшов у свою майстерню, не знімаючи пальта.

— Щось трапилось? — питала вона раз, і другий, і десятий.

— Не бери в голову, Ліліє. Просто… робота.

Але вона знала, коли її чоловік бреше. Його очі не дивилися прямо. Його долоні були липкі, а в голосі бриніло щось тривожне — наче він торкався речей, яких не хотів торкатись, і бачив те, чого волів би не бачити.

Одного вечора, коли дощ стіною заливав вікна, а вітер гнув стару горобину під будинком, він нарешті заговорив.

— Пам’ятаєш чоловіка, про якого писали в газеті? Того, що зник на автобусній зупинці, а потім знайшли його тіло у промзоні?

— Того, що працював у комунальному депо?

— Так. Я його знав. Його тіло… — він замовк, подивився у вікно, — було майже бездоганне. Жодних слідів насильства. Але коли я розпитав старого патологоанатома з моргу — знаєш, Томаса, того, що був у нас ще на весіллі, — він сказав, що чоловіку вирізали одну нирку. І зробили це майстерно. Як у клініці.

Лілія злякано стиснула пальці навколо чашки.

— Ти думаєш… що це не випадковість?

— Думаю, ні. Думаю, це лише початок. Зникла ще одна людина з моєї дільниці. Дівчина з обліку працівників. У неї був рідкісний тип крові. І вона теж зникла після вечірньої зміни. Поліція мовчить. Каже — втекла. А в неї навіть паспорта не було...

Наступні дні Говард став ще зосередженішим. Він нишпорив у міських архівах, щось вичитував у газетах, телефонував колегам. Лілія помічала, як він кожного разу зачинявся в майстерні й писав у свій чорний зошит із тканинною обкладинкою. Щоночі вона чула, як він пересуває речі у шафах, складає папки, щось затирає ластиком.

Він став одержимим.

А потім… його не стало.

Усе сталося в одну дощову ніч. Поліцейські постукали в двері на світанку. Говард помер у своїй машині, припаркованій за межами міста. Висновок — серцевий напад. Але міс Лілія знала, що це неправда.

Вона просила провести незалежну експертизу. Вона плакала, кричала, благала, надсилала листи. Але її ніхто не слухав. Один із колишніх друзів Говарда натякнув:

— Ти не розумієш, у що він вліз. Деякі речі краще не чіпати.

Вдома вона не знаходила собі місця. Шукала той зошит, який він завжди носив із собою. У майстерні — порожньо. В шафі — нічого. Поліція забрала його речі разом із тілом. Зошит зник.

Єдине, що залишилося, — спогади та страх. Вона почала стежити за новинами. Імена, які миготіли в сюжетах про зникнення, були їй знайомі. Один чоловік із їхнього району зник по дорозі з роботи. Інша жінка — колишня колега Говарда. Потім — молода дівчина, студентка. Їх знаходили — іноді. Без органів. І завжди зі слідами стерильної, майже лікарняної операції.

— Ніхто не хоче чути правду, — каже вона тепер кожному, хто її слухає. — Але вона поруч. Вони поряд з нами. Іноді я думаю, що вони читають мої думки. Що за мною стежать. Я навіть штори не відчиняю…