Комора

Двері стояли напіввідчинені.

Девід не пам’ятав, щоб залишав їх так. Минулої ночі вони були замкнені — це він точно пам’ятав. Але тепер вони ніби чекали на нього: стара ручка, розхитані петлі, запах вологи й пилу, перемішаний із чимось іще — металевим, майже іржавим.

Він увімкнув ліхтарик і ступив усередину.

Приміщення виявилось більшим, ніж він думав. Уздовж стін — дерев’яні полиці, засипані старими журналами, папками, ящиками. Пил лежав товстим шаром, а павутина тягнулась між речами, мов нитки давно забутої розповіді.

І тиша. Така, що у вухах нило.

На першій полиці він знайшов газетні вирізки. Сотні. Пожовклі, зламані на згинах.
Він почав читати заголовки:

"Рятівник маяка: загадкова смерть на острові Сент-Джорджія" (1978)
"Жінка зникає після трьох днів роботи на маяку" (1994)
"Тіло знайдено біля підніжжя скель. Ознак боротьби немає" (2006)
"Atlantic Watch знову набирає персонал. Умови — райські" (2019)

— Ця… компанія наймає вже півстоліття? — прошепотів Девід.

Він витягнув одну з папок. Всередині — кольоровий буклет: “Atlantic Watch. Ми пильнуємо світло в темряві”. Бездоганна реклама. Пейзаж маяка на заході, усміхнені люди.
На звороті — адреса. Та сама будівля, куди він ходив на співбесіду.

Але щось у буклеті було дивне. Прозорий відбиток пальця. Як від крові, стертої з поверхні.

На іншій полиці — конверт без підпису. Усередині — кілька зім’ятих аркушів. Почерк — нерівний, розбурханий.

"Я не знаю, як довго я тут. Їхні обличчя вночі відбиваються в лінзі маяка. Я боюся заснути. Уві сні я завжди там — на скелі. І вона стоїть позаду мене. Каже, що стрибне знову, якщо я не піду. Я більше не хочу чути її голос. Але вона не мовчить."

"Мені дали інструкції. Але не сказали, чого уникати. Маяк — не головне. Головне — не слухати. Не відповідати. Не дивитись у воду."

"Я спалив частину своїх звітів. Інша частина — у лінзовому відсіку. Якщо хтось читає це — не стій перед дзеркалом уночі. І не відкривай двері, якщо хтось стукає тричі."

— В.

Девід відчув, як пальці стискаються в кулак. Він почувався, наче читає чиюсь смерть у прямому ефірі.

Останнє, що він знайшов — чорно-біла фотографія.

На ній — жінка. Молода. Стоїть на краю скелі. Вітер здуває їй волосся назад, але обличчя видно чітко — спокійне, ніби вона вже давно вирішила. На звороті — підпис:
“Три дні до стрибка. В. зняв.”

Його нудило.

Він не знав цієї жінки. Але її очі… були знайомі.

Ні, не знайомі.

Схожі на Джулію. Майже ідентичні.

Він вийшов із комори, хитаючись, із пачкою вирізок, конвертом і фотографією.

В голові пульсувало одне:
"Що, якщо вона — не перша? А він — не перший? А компанія… зовсім не те, чим здається?"

Вдалині маяк мигнув — коротко, наче кліпнув.

А потім знову згас.