До бурі

Тоді Джулії було двадцять чотири. Вона щойно закінчила університет, переїхала до міста, знайшла першу роботу — не мрію, але це був початок. Вона носила окуляри з тонкою оправою, занадто об’ємні светри й вірила, що життя — це книга, в якій можна виправити попередню главу.

Він з’явився раптово.

Книгарня "Third Shelf".

Вона тоді розглядала розділ "Класика XX століття". Йому впала книжка з полиці. Прямо під ноги Джулії.

— Перепрошую, — сказав він. — Це я. Невлучний, як завжди.

Вона підняла книгу. Це був Гемінґвей — «Прощавай, зброє».

— Добрий вибір, — сказала вона. — Хоч, мабуть, для чоловіків трохи небезпечний.

— Чому?

— Бо читаючи його, починаєш думати, що бути втомленим від життя — це романтично.

Він засміявся. Тихо. Без злості.

— А що, якщо я вже втомлений?

Вона подивилась на нього вперше як на людину. Не просто як на незнайомця, що зронив книгу. Його очі — блідо-сірі. Злегка похмурі. Але в них було щось… справжнє.

— Тоді, можливо, варто не читати Гемінґвея, а когось світлішого. Селінджера, наприклад?

— Селінджер, — задумливо повторив він. — Той, що про підлітка, який усіх ненавидить?

— Той, що шукає, кого врятувати.

Він простягнув їй руку.

— Девід. Девід Джонс. Звичайне ім’я, звичайний день.

— Джулія. Не дуже люблю Гемінґвея.

— Можна я запрошу вас на каву, Джулія, яка не любить Гемінґвея?

Вона погодилась.

І все почалось.

У перші місяці він був уважний. Несмішний, але намагався. Він працював у фірмі з продажу медичного обладнання. Казав, що його завдання — переконувати людей, що трубка в їхньому горлі може стати "інновацією".

Вона сміялась. Йому це подобалось.

У нього була своя темна кімната — в прямому сенсі. Він фотографував на плівку. Старе хобі. Її перший портрет він зробив на «Зеніт».

— Це фото для тебе. Щоб ти пам’ятала, якою була… до мене.

Вона тоді не надала значення словам.

Він курив тільки на балконі. Завжди повертався із запахом диму й м’яти. Обіймав її зі спини, коли вона читала. Готував сніданки.

Він навчив її пити віскі, коли вона скаржилась на життя. Вона навчила його слухати музику без телефону в руках.

Їм було добре.

Деякий час.

Перші тріщини — коли він повернувся з Вегаса.

— Просто конференція, нічого особливого.
— Ти виглядаєш виснаженим.
— Та ну, просто зміна ритму.

Але вона відчула: він почав зникати, ще перебуваючи поруч.

Але тоді, в книгарні, цього ще не було. Була осінь, тепле світло, запах кави і Гемінґвей у руках. І чоловік, що посміхався трохи сумно, але щиро.

Тоді ще не було ні алкоголю, ні боргів, ні зради, ні розбитих кружок об стіл. Тільки двоє. І відчуття, що можна щось збудувати.

Тоді вона не знала, що одного дня шукатиме спосіб його остаточно знищити.