Джулія

Я не одразу поїхала.

Того дня, коли я пішла від Девіда, валізу я зібрала за двадцять хвилин. Не плакала. Я вже виплакалась ще місяць тому, коли вперше побачила його обличчя у дзеркалі — порожнє, втомлене, але з тією самою темною жилкою, що пробивалась, коли він пив.

Моя мати тоді ще була жива. Я не хотіла їхати до неї. Я хотіла просто… кудись, аби подалі від тіней у власній квартирі.

Але я поїхала. Бо боялась. А коли страх пересихає, як пересихає горло перед криком, ти просто робиш крок.

Перші ночі я спала у хостелі. Дешево. Безпечно. Без нього. Під подушкою — газовий балончик і документи. Мобільний — без звуку. Я боялась, що він подзвонить. Боялась, що не подзвонить.

У мене було лише одне: потреба зрозуміти. Як чоловік, з яким я прожила стільки років, міг так зруйнуватись? І… що ще важче — чому я пропустила момент, коли він перетворився з того, ким був, на того, ким став?

Я прокручувала в голові все знову і знову. Його зникнення. Його лайку. Кредитки, що зникали зі столу. Дзвінки з банку. Обручка.

Той поштовх.

Я тебе більше не боюсь, Девіде

І я справді не боялась.

Я просто більше його не любила.

Я оселилась у своєї подруги — Марі. Вона давно говорила мені: «Він тебе ламає. Але не одразу. Як вода — камінь. Повільно. І коли ти прокинешся, тебе вже немає.»

Через місяць я знайшла роботу — асистенткою у дослідницькому центрі. Адміністрація, звіти, протоколи. Нічого особливого. Але там я вперше за довгий час відчула, що я — я. Без нього.

І там я познайомилась із докторкою Сінклер.

Вона не одразу розкрилась. Але одного разу, після чергової подачі грантових заявок, коли ми залишились в офісі наодинці, вона сказала:

— Ви розумна жінка, Джулія. І… травмована. Але ті, кого ламали — найкраще бачать тріщини в інших.

— Це комплімент чи діагноз? — відповіла я з натягнутою усмішкою.

Вона лише усміхнулась у відповідь — тією майже материнською посмішкою, яка лякає більше, ніж заспокоює.

— Я хочу показати вам дещо. Але тільки, якщо ви готові.

Так я дізналась про “ІЗОЛЯТ”. Про програму. Про експеримент.

І тоді — вперше — я згадала її. Свою сестру.

Її ім’я — Рейчел.

Вона зникла, коли їй було дев’ятнадцять. Її тіло знайшли через тиждень у річці. Поліція сказала: «групове зґвалтування». Жодного підозрюваного.

Вона мені снилась. Я прокидалась із криком. А потім… я побачила фото. Серед хлопців у тій компанії був Девід.

Він був молодий. Усміхнений. На вечірці. За рік до знайомства зі мною.

Я шукала виправдання. Він, напевно, не знав. Він був не винен. Це була інша людина.
Але потім я згадала його руки. Те, як він штовхнув мене. Як дивився на мене після того.

І я більше не хотіла прощати.

Я хотіла зробити вибір.

Коли докторка Сінклер сказала, що потрібен «доброволець» — людина із нестабільною психікою, ізольована, не прив’язана до родини — я знала, кого запропонувати. Потрібно було тільки обставити все правильно.

— Ви ж працювали у продажах? — спитала я. — Маєте знайомства?

— Звісно. Навіщо?

— Мені потрібен один… чоловік. І щоб у Вегас він потрапив. Випадково.

Ми зробили все. Анонімний лист його босу. Викриття. Борги. Кредитна історія. Оголошення — наклеєні біля магазину зброї. Все, що залишилось — дочекатися, поки він сам увійде в пастку.

І він увійшов.

Тепер він на острові.

А я — тут. І спостерігаю.

Не для помсти. Не тільки. А щоб побачити, як тріщини розповзаються назовсім.