Порожній ефір

Шостого дня ізоляція почала пекти Девідові під шкіру.

Ранок почався з того, що він спробував зв'язатись із компанією. На столі в маяку стояв радіотелефон, старий, але технічно справний. Табличка поруч свідчила:
"У разі аварії — зв’язок із береговим координатором 'Atlantic Watch'. Частота: 118.5 МГц. Вихід о 12:00 та 18:00 щодня."

12:00. Девід налаштувався.

— "Atlantic Watch", це Девід Джонс, наглядач маяка на острові Сент-Джорджія. Прийом. Повторюю: це Джонс. Є технічні запитання щодо генератора і… персоналу. Чи чує мене хтось? Прийом.

Тиша. Лише клацання, ніби апарат ловив лише сам себе.

— Луїс, якщо ви це чуєте… я не підписувався на це лайно. Тут щось не так. Це не просто ізоляція. Прийом.

Він залишив мікрофон увімкненим ще на десять хвилин. Ніхто не відповів.

18:00. Повторив спробу.

Тиша.

І знову в голові — фраза Луїса:
“Якщо почнете бачити речі, яких раніше не було — просто фіксуйте їх.”

Тієї ж ночі, намагаючись не зійти з розуму, він вирішив дослідити архівне приміщення під маяком. Воно було зачинене, але в одного з ключів, які він отримав у перший день, була старовинна латунна етикетка з гравіюванням: “B–2”.

Сходи вели униз, до приміщення без вікон, де пахло пліснявою і старим металом. Там були металеві шафи, ящики з інструментами, коробки з етикетками 1963, 1971, 1989.

На одній із полиць він побачив старий блокнот — затертий, із розпухлими від вологи сторінками. На обкладинці — тиснення: “Р. Грейсон”

Він розгорнув його. Почерк — акуратний, суворий, із датами. Це був щоденник наглядача, що працював на цьому ж маяку… у 1968 році.

"День 3. Острів мовчить, але вночі я чув, як щось ходить по скелях. Тварина? Людина? Не бачив — тільки відчував.
День 7. Від генератора йде дивний звук, але він працює.
День 11. Маяк вмикався сам по собі, коли я спав. Я не торкався рубильника.
День 16. У дзеркалі я бачив себе. Але не себе. Він дивився на мене і не кліпав.
День 21. Мені не вірять. Я надсилав звіти, але відповідей немає. Зв’язок — імітація. Думаю, я не перший."

Далі — уривки. Рядки, написані кутом, у стресі:

"Я не один. Хтось є під землею.
Коли маяк вимикається — вони виходять.
Вони не хочуть, щоб я залишив острів.
Вони — не люди.
Якщо хтось читає це — тікай. ТІКАЙ!"

На останній сторінці — буре пляма. Можливо, кров. Під нею — короткий запис:

"Вони ховаються у стінах. І в мені."

Девід сидів із блокнотом у руках, у тому ж архіві, де, можливо, Р. Грейсон востаннє писав.

І йому враз здалося, що позаду, за старими трубами, щось шепоче.

Він кинувся нагору, зашторив вікна, вимкнув радіо.

Сидів у темряві, тримаючи щоденник, немов дитина плюшевого ведмедика.

Зі стін повільно, неохоче, почало скапувати щось чорне.