Міс Л.

Лілія Мейфер — або просто міс Л, як називали її всі в районі — жила у старому будинку на розі Бруклін-стріт. Її вік був невизначеним: хтось казав, що їй пішов восьмий десяток, інші — що вона просто рано посивіла. Завжди в сірому пальті, з тремтячими руками і різким язиком. Вона здавалася місцевою божевільною — але в її очах жевріла пильність, яка не притаманна тим, хто просто зійшов з розуму.

Після смерті чоловіка, містера Говарда Мейфера, вона ще довго щодня ставила два набори тарілок на стіл, говорила до порожнього крісла і купувала дві пляшки молока. Але найбільше вона говорила — з кожним, хто проходив повз.

Про викрадення. Про змови. Про органи.

— Ви не слухаєте, бо вважаєте мене маразматичкою, — повторювала вона. — Але правда сидить отам, за шторою. Вона дивиться, чи скажу я зайве.

Девіду вона колись розповідала це:

— Мій Говард… він працював у муніципалітеті. Департамент інфраструктури і безпеки. Займався дозволами, аудитами, перевірками. Але одного разу він приніс додому папку. Товсту. Заклеєну червоною стрічкою. Сказав: “Ліліє, якщо зі мною щось станеться — не відкривай. СпалИ.” І що я зробила? Сховала її. Бо я жінка. Бо знала — там щось важливе.

Того тижня Говарда не стало.

Його знайшли мертвим у службовому авто. “Інфаркт.” Але Лілія була переконана: це не серце. Бо тіло не показали. Бо в морзі сказали — закрите поховання, “з етичних причин”.

— Я ще тоді почала складати докупи шматочки. Він же казав: у місті з’явилися чорні фургони без номерів, що приїздять вночі. І зникають люди. Спочатку — безхатьки. Потім — молодь, що гуляє пізно. А потім — навіть службовці.

За її словами, вона на власні очі бачила, як "вони" забирали когось — у чорному мішку, із заднього входу місцевої лікарні. Але коли вона звернулась до поліції — ті сказали, що “нічого підозрілого” не відбулося.

— А ти знаєш, що мого сусіда з третього під’їзду забрали просто на зупинці? Так само, як того чоловіка, про якого писали в газеті! А на ранок — без нирки! Це вже третій за два місяці! І всі кажуть — міф, місто просто божеволіє. А я кажу — банда. І поліція їх прикриває.

Іноді її бачили біля лікарні — як вона стояла з біноклем, спостерігаючи за під’їздами "швидкої допомоги". Іноді — як фотографує темні фургони. Вона навіть мала зошит, куди занотовувала номери машин і “підозрілі події”.

— Я знаю, що вони колись прийдуть за мною, — казала вона Девіду. — Але мене так просто не візьмеш. Я вже не та, що двадцять років тому. У мене вдома — карабін. І Говард, хай він і мертвий, мене не покинув. Я з ним ще розмовляю.

Коли Девід йшов купувати зброю, вона якраз стояла навпроти і вичікувала — ніби знала, кого і де зустріне.

Її слова тоді здавались маячнею. Але вже на маяку, серед туману і дивних стуків, Девід згадав ті відбитки на склі — маленькі, дитячі, але не людські.

І тоді він подумав:
Може, ця стара все ж знала більше, ніж казала?