Тріщина

Четвертого дня Девід прокинувся ще до світанку. Повітря було дивно нерухомим, наче сам острів завмер у чеканні. Його розбудив стукіт. Повільний, мірний, не схожий на вітер чи дощ. Здавалось, ніби хтось стукає у підлогу знизу — з-під його ліжка.

— Та годі вже, — пробурмотів він і сів, потерши обличчя. — Це просто втома.

Але стукіт повторився. Раз. Пауза. Два. Пауза. Три. Довга тиша.

Він різко скинув ковдру, схопив ліхтар і опустився на коліна. Під ліжком — нічого, лише пилюка і стара газета, датована 1984 роком. Заголовок був обірваний: “...НОВІ ПСИХОТРОННІ ТЕСТИ НА МАЯКАХ — ФАНТАСТИКА ЧИ РЕАЛЬНІСТЬ?”

Він викинув її, але вона ніби лишила відбиток у мозку.

Ближче до обіду Девід пішов до маяка. Вітер стих, а туман став настільки густим, що Девід бачив лише кілька метрів перед собою. Під ногами хлюпала вода — земля була волога, ніби щойно пройшла злива, хоча дощу не було.

На другому рівні маяка, де він зазвичай перевіряв механізм обертання, його увагу привернуло дзеркало. Він не пам’ятав, щоб бачив його раніше. Старе, заплямоване, з тріщиною в кутку.

Він глянув у нього… і завмер.

У відображенні він стояв не сам. Позаду нього — щось сіре, туманне, з обрисами людської фігури, але замість обличчя — порожнеча. Немов хтось стер риси з фотографії.

Він різко обернувся — нікого.

— Тобі просто потрібен сон, — пробурмотів він.

Але коли знову глянув у дзеркало, фігура була ближче.

Він не чекав. Схопив ліхтар і побіг вниз, спотикаючись на кожному кроці. Вийшов надвір, глибоко вдихаючи морське повітря.

— Треба перевірити комору, — сказав він вголос, ніби щоби переконати самого себе, що він ще контролює ситуацію.

До комори вів обхідний шлях через скелі. Девід дістався до неї лише ближче до вечора. На дверях, які раніше були замкнені, тепер висіла стара табличка: “НЕ ВІДЧИНЯТИ. ДОКИ НЕ ПОЧУЄШ ТРИ”

— Що за чортівня…

Він штовхнув двері — замкнено. Але зсередини долинало шурхотіння. Якби там хтось ходив... чи повзав.

Він приклав вухо до дерева.

І почув дихання.

Легке, часте, дитяче.

Він відступив, але тоді пролунав стукіт — один, пауза, два, пауза, три.

Він завмер.

У той самий момент його годинник зупинився.

Уночі йому наснилася Джулія. Вона стояла на березі, вся в білому, її очі були порожні, а голос звучав як шепіт крізь труби:

— Девіде… ти нарешті тут… вони чекали… ми всі чекали…

Він хотів закричати, але голос продовжив:

— Озирайся… бо за тобою — ти сам…

Він прокинувся, заливаючись потом, з криком у горлі. За вікном — тиша. Але під подушкою… був клаптик паперу.

На ньому — його власний почерк:
"Ти вже відчинив. Тепер не закрити."