Менеджер

Після того, як Девід отримав інструктаж, пан Ейвері більше не з’являвся. Він сказав:
— Я залишаю вас наодинці з острівним ритмом. Не поспішайте звикати — він сам обійме, навіть якщо ви будете проти.

І просто пішов. Без слів про повернення.

Девід бачив, як він повільно рушив до порту, де ще стояв паром. Але Ейвері не сів у нього. Навпаки — він попрямував до невеликої дерев’яної споруди трохи далі від маяка, яку Девід спочатку сприйняв за склад або комору. Звідти, як він згодом дізнався, йшов телефонний кабель, прокладений під землею — єдиний зв’язок із зовнішнім світом.

У ту ніч, коли Девід не міг заснути, він почув голос Ейвері. Чітко — бо радіо на його столі ловило сторонню частоту. Це був не запис, а пряма трансляція.

— …так, об’єкт прибув. Так, підписав без спротиву.
— …ви певні, що він підходить?
— Так. Деформація поведінки помітна вже з другого дня. Відсутність соціальних прив’язок, стресостійкість нульова, пригнічений емоційний фон. Ідеальний носій.
— Звіт надішлю через 72 години.

Голос Ейвері звучав холодно, майже технічно, як хірург, що обговорює тіло пацієнта, а не живу людину. Потім — клацання. Радіо замовкло.

Наступного ранку Девід прокинувся і помітив: паром зник.

Пан Ейвері — теж.

Минали години. А потім і дні. Девід жодного разу не бачив Ейвері. Наче той розчинився в острівному тумані.

У коморі, куди він заходив, вікна були заколочені зсередини. Двері — замкнені. Та одного разу, коли Девід проходив повз, почув глухий стогін. Не людський, а металевий, ніби когось чи щось розтягували, ламали, згинали. Його тіло покрилося мурахами.

Увечері того ж дня він вирішив простежити за Ейвері. Якщо той повернеться — Девід буде готовий.

Він чекав до ночі, сидячи на пагорбі з видом на комору. Нарешті — о 02:17 — з-за скелі, що вела до задньої частини острова, з’явився силует. Чоловік ішов повільно, сутулий, з ліхтариком. Девід помітив, що Ейвері тягнув за собою щось важке. Ящик? Ні, тіло?

Пан Ейвері відкрив задній вхід комори, якого Девід раніше не бачив, і зник усередині. Світло мигнуло. І — тиша.

Наступного дня Девід спробував знайти вхід сам. Але двері, які вночі бачив, вдень... зникли. Наче їх ніколи й не було. Стіна була суцільною, грубою, кам’яною.

Тоді він побачив на піску дивні сліди. Вузькі, довгі, як від босих ніг дитини, яка тягла щось за собою.

Сліди вели від комори... до самого маяка.