Перші дні

Побут на острові був простий, майже аскетичний. Йому надали ключі від невеликого дерев’яного будинку, що стояв у п’ятдесяти метрах від самого маяка. Всередині — одна кімната, кухня, грубе ліжко, тумбочка, невелика книжкова полиця, піч на дровах і старий портативний радіоприймач. Вікна — замалі й занадто високі. Через них видно було тільки небо.

Пан Ейвері — менеджер маяка — коротко провів інструктаж.

— Підніматиметесь на вежу тричі на день — перевірятимете генератор, оптику, систему обертання. О 18:00 — основна перевірка. Все інше — за розкладом. Ваші звіти залишайте на столі в маяку. Я забираю їх раз на тиждень.

— А що, як щось зламається?

— Не турбуйтесь. Цей маяк, — Ейвері провів пальцями по грубій металевій конструкції, — працює, навіть коли люди помирають.

Перший день минув спокійно. Девід поприбирав у будинку, розклав свої нечисленні речі, довго сидів на сходах біля входу, дивлячись, як хвилі б’ються об кам’яні рифи. Час тут був густим, наче сироп. Ніхто не дзвонив, ніхто не писав, не питав, де він і чому мовчить.

Вперше за довгий час Девід почувався невидимим. І це було полегшенням.

Ніч.

Девід ліг рано. О четвертій ранку він прокинувся від гучного удару — наче щось велике впало в його кімнаті. Він підвівся різко, ввімкнув ліхтар — порожньо. Але холод був такий сильний, ніби хтось відчинив вікно просто в Арктику.

Він перевірив двері, замок був зачинений. Усі речі на місці.

"Показалось," — пробурмотів він, ліг назад, але сон більше не прийшов.

Другий день — похмурий. Весь острів був затягнутий туманом, а маяк працював у режимі "автоматичного циклу". Девід знову піднявся нагору. В кабіні — металева тиша. Лінза оберталась повільно, з рипінням. Він перевірив електричні кабелі, зробив запис.

Коли він вже збирався йти, йому здалось, що на зламаній стіні хтось нашкрябав слово:
"ОЗИРАЙСЯ"

Він посвітив ліхтариком — стіна була гладка. Ніяких написів.

Увечері він розпалив піч, поставив чайник. На плиті шкварчала консервована фасоля. Радіо хрипіло — ловило лише одне непевне налаштування, де звучала стара американська кантрі-пісня з 60-х. Коли вона обірвалась, ефір заповнила низька мова — не англійська. Шепіт. Схожий на зворотний запис.

— Що за… — вимкнув.

Але навіть після цього він чув цей шепіт. Всередині голови.

Третя ніч.

3:23. Девід прокинувся від того, що хтось ходив на даху. Повільно. Чітко. Один крок. Пауза. Ще один.

Він завмер у ліжку. Серце билося в грудях так, що він відчував, як піднімається ковдра. Він не зважився встати. Прислухався. Сліди на даху замовкли.

А тоді — постукали у вікно.

Раз. Два. Три.

Він кинувся з ліжка, увімкнув ліхтар — порожньо. За вікном — густий туман і тінь дерева, що хилиталося від вітру. Він наблизився до скла, придивився.

На склі були відбитки руки. Тонкої, довгої, дитячої.

Девід закрив віконниці. Випив рештки віскі, заліз назад у ліжко.

— Це все маяк. Це ізоляція. Це… — він не договорив. Його тіло трусило. А в голові знову закрутилась фраза:

"Озирайся."