Уламки

Після повернення з конференції Девід ще намагався тримати себе в руках. Він прокидався рано, одягав костюм, навіть варив собі каву, щоби створити ілюзію нормальності. Але кожного разу, коли вмикав комп’ютер — відкривав сайт казино.

Спочатку він вигравав. У цьому була певна магія — клацання миші, мигтіння цифр, звуки монет. Він не грав заради грошей — він грав, щоби відчути контроль, якого в житті давно не мав.

Потім він почав програвати. Втрачав більше, ніж мав. Він узяв один кредит — "просто для компенсації". Потім другий — "бо вже не було сенсу зупинятись". Коли його почали викликати "на розмови" у відділ кадрів, він усе заперечував, як і кожен, хто тоне.

— Ми отримали анонімне повідомлення про вашу залежність, — сказав керівник. — Це правда?

— Ні, звісно. Хтось жартує.

— У звіті з банку вказано, що ви взяли кредит під заставу автомобіля. Ви граєте?

— Послухайте, — нервово сміявся Девід, — у нас же демократія? Маю право грати у що завгодно у свій вільний час.

Через тиждень він був звільнений. "У зв’язку з втратою довіри", сухо й офіційно. Його офісне крісло зайняв Френк — той самий, що кликав його в бар у Вегасі.

Коли він прийшов додому й сказав Джулії, вона спочатку мовчала. Потім сказала одне речення:

— Я тебе більше не боюсь, Девіде.

Він тоді не зрозумів. Але коли через кілька тижнів вона поїхала до своєї матері, а потім прийшов адвокат із заявою про розлучення, він відчув — все закінчилось.

Життя звузилось до маленької орендованої квартири, телевізора без антенни, і пляшки віскі, яку він пив, сидячи у трусах, з немитим волоссям, у темряві. Час зупинився. День змішувався з ніччю.

Він намагався знайти роботу — надсилав резюме, проходив співбесіди, але нікого не цікавив чоловік із кредитами, без рекомендацій, із відбитим поглядом.

Почали дзвонити колектори.

— Ми знайдемо тебе. Не думай, що якщо сидиш у своїй смердючій халупі — то вже в безпеці. Якщо не заплатиш — ти пошкодуєш.

Йому навіть було не страшно. Було байдуже.

Одного ранку він прокинувся на підлозі кухні. Обличчя лежало в калюжі чаю. Його ліве око билося, пульсувало — він впав учора і вдарився об край плити, але навіть не пам’ятав цього.

І от тоді він пішов до поштової скриньки. І побачив лист про арешт майна. А потім — оголошення.

"Вакансія наглядача маяка. Безлюдний острів. Харчування, житло, висока оплата. Телефон: 40-78-689."

І хоч тоді він йшов до збройного магазину з єдиною метою — покласти кінець усьому — все змінилось.

Випадковість. Чи план?