Подорож

Вітер над гаванню був крижаний, хоча календар показував кінець квітня. Девід стояв на бетонному причалі, з невеликою спортивною сумкою в руках. Від його вчорашнього рішення залишився лише порожній погляд — суміш недовіри, внутрішнього ступору і тривоги, яку він не міг назвати.

Паром стояв біля причалу, іржавий, старий, із облупленими боками. На борту виведено: "St. Lucia II", але перша "L" була стерта, і судно здавалося називалося просто "Sucia" — "брудна" іспанською. Дуже символічно, подумав Девід.

— Девід Джонс? — пролунало за його спиною.

Він обернувся. Перед ним стояв низький, кремезний чоловік у темно-синій формі, із бейджем "Капітан Брамс". Шкіра в нього була потріскана від вітру, очі — вузькі, підозріливі.

— Це я, — коротко відповів Девід.

— Тоді ходімо. Відпливаємо за десять хвилин. Подорож довга. І... — капітан зупинився. — Якщо вас нудить на воді — тримайтеся подалі від борту. Цей клятий океан не прощає дурнів.

Девід мовчки пройшов трапом. На палубі було порожньо. Жодного іншого пасажира. Лише декілька дерев’яних ящиків, накритих брезентом, які нагадували не вантаж, а труни.

Усередині судна пахло дизелем, морською сіллю і старими рибальськими сітками. Йому дали каюту — крихітну, з вузьким ліжком і круглим ілюмінатором, за яким стелилося свинцеве небо.

Паром рушив із ревом. Порт швидко зник за горизонтом. Девід сидів у каюті, тримаючи в руках пляшку води, яку йому дали на борту. Вода тремтіла в пляшці, немов передчуваючи щось.

Через півгодини розпочалась справжня качка. Вузьке судно ковтали хвилі, воно стогнало, тріщало, здавалося — от-от розвалиться. Девід кілька разів рвав у відро, яке завбачливо стояло під ліжком. І хоча його шлунок був майже порожній, він не міг зупинитись.

— Нормальна реакція, — сказав капітан, коли зайшов перевірити. — Більшість, хто їде туди, блюють. Востаннє там була жінка — вся тряслася, як той фікус. Думала, її там чекає відпустка. Через три тижні ми її назад не забрали.

— Чому?

— Бо вона стрибнула зі скелі.

Капітан вийшов, ніби нічого не сталося.

Через сім годин плавання з ілюмінатора нарешті з’явилась тінь острова. Вузький скелястий виступ, вкритий мохом і густим туманом, наче хтось зітнув частину суші і кинув посеред океану.

Маяк здіймався на його північному кінці, схожий на старого воїна з потемнілим шоломом. Його світло раз у раз миготіло в сірому мороці — не яскраво, наче втомлено.

— Сент-Джорджія, — пробурмотів капітан. — Твоє нове житло. Чортів острів, якщо чесно. Не забудь запитати, де тут туалет — він на відстані двадцяти метрів від головної будівлі, і якщо не встигнеш до ночі — краще взагалі не йди.

Коли Девід ступив на сушу, його ноги тремтіли. Вологий вітер пронизував до кісток, а запах моря тут був інший — не свіжа сіль, а щось тухле, болотяне, як згнилий водоростевий настій.

І тоді він побачив його.

Менеджер маяка.

Старший чоловік середнього зросту, з дивно блідою шкірою, чорним береттом і рукавичками — у такий вологий день? Його очі — сірі, як небо, і майже без повік.

— Вітаю, пане Джонс, — сказав він. Голос був ніжний і надто м’який. — Нарешті ви прибули. Я — пан Ейвері. Ваша присутність тут надзвичайно важлива.

— Чому?

— Ви самі це зрозумієте. Маяк чекає.