Епілог. Голос дітей

Олександр

Я пам’ятаю тата не як підприємця чи спортсмена. Я пам’ятаю його руки. Великі, мозолясті, завжди трохи в мастилі чи пилюці. Для когось вони здавались грубими, а для мене — то були найнадійніші руки у світі. Коли я був малим і падав, тато піднімав мене так легко, ніби я нічого не важив. Коли виріс — він міг підняти мене вже словами. Одним коротким реченням: «Синку, ти справишся». І справді, я справлявся.

Він умів лагодити все — від старих моторів до зламаних дитячих іграшок. Я пам’ятаю, як одного разу я приніс йому машинку на пульті, яку розбив. Мені здавалося — кінець світу, але тато взяв інструменти і лагодив її кілька годин. І коли вона знову поїхала — він засміявся своїм низьким, трохи хриплим сміхом і сказав: «Ось бачиш, синку, нема нічого, що не можна підняти, якщо є терпіння». Це був його девіз на все життя.

Тато був строгим. Він вимагав дисципліни, особливо від мене, як від старшого. «Не розкидай слова на вітер, синку», — повторював. І я вчився: якщо сказав — роби. Якщо пообіцяв — тримай. Це стало моїм життєвим правилом.

А ще він був людиною гумору. Він міг навіть у найважчі моменти знайти якусь кумедну деталь і посміятися. Пригадую, як у Польщі ми працювали разом, і коли замовник сварився через дрібницю, тато після розмови підморгнув мені й каже: «Бачиш, синку, людина злий, бо в нього сніданок несмачний був. А ми підемо й з’їмо по кебабу — і будемо добрі». І справді — його вміння не брати злість близько до серця рятувало нас усіх.

Я навчився від нього простому правилу: «Син, у житті не треба бути кращим за всіх. Треба бути чесним із самим собою. А решта підтягнеться». І тепер, коли в мене свої діти, я ловлю себе на тому, що повторюю їм його слова.

Коли тата не стало, я зрозумів ще сильніше: він жив не для себе. Він жив для нас. Для мами, для Оксани, для онуків, для людей, які працювали поруч. Його найбільший бізнес — не машини, не маршрути. Його найбільший бізнес — це люди. Він вкладав у них серце. І тому ми несемо його далі.

Оксана

Для мене тато — це завжди було серце. Велике, гаряче, інколи навіть занадто. Він міг посваритися, накричати, але вже через хвилину обіймав і тихо шепотів: «Доця, я тебе люблю. Просто бережи себе, бо ти в мене одна». Я знала, що за будь-яких обставин у мене є цей тил.

Я пам’ятаю, як він зустрічав мене, коли я приїздила з Німеччини. Мама завжди клопоталася на кухні, а тато виходив перший, ще на двір, і з усмішкою махав рукою. Потім підходив, брав валізу, і навіть якщо вона важила кілограмів двадцять, він казав: «О, легенька, як пушинка». Я знала — це його спосіб показати: «Не хвилюйся, я все витримаю».

Тато любив співати. Його голос був гучний, трохи хриплуватий, але коли він співав українських пісень, особливо на свята, я завжди плакала. У його співі була душа, уся його дорога: і дитячий біль, і чоловіча сила, і віра в Бога

Я бачила, як він ночами не спить, думає про роботу, про майбутнє. Але я також бачила, як він молиться. Тихо, просто, без пишних слів. Тоді його обличчя світлішало. І навіть дитина розуміла: Бог для нього не був обрядом. Бог був другом, співрозмовником, опорою.

Одного разу я запитала:

— Тату, чому ти молишся саме так, без книжки, без правил?

Він усміхнувся й відповів:

— Доню, Бог знає всі книжки. Але Він хоче почути саме тебе. Говори Йому як татові. І тоді Він буде близько.

Цей урок я не забуду ніколи.

---

Разом

Ми, його діти, знаємо: наш тато не був ідеальним. Але він був справжнім. Він умів бути сильним і водночас ніжним, строгим і водночас добрим. Він показав нам, що головне в житті — це любити і бути вірним.

Його життя стало для нас дороговказом. І тепер, коли його немає поруч, ми несемо цей дороговказ далі. У наших руках — його справа. У наших серцях — його віра. У наших словах — його уроки.

І ми віримо: тато дивиться з небес і посміхається. Бо він знає — він не даремно жив.

Ми знаємо: наш тато вже не поруч. Але його життя — залишилося в нас. І тепер ми передаємо цю спадщину далі — кожному, хто читає ці рядки.

Якщо вам важко — пам’ятайте: він теж починав із болю, самотності, відчаю. Але він не зламався. Він вірив, працював і любив. І цього було достатньо, аби змінити своє життя.

Якщо ви сумніваєтесь — згадайте його слова: «Говори Богові як татові. І тоді Він буде близько». Це правда, перевірена роками.

Якщо ви шукаєте силу — подивіться на свої руки. Вони можуть більше, ніж ви думаєте. І вірте: немає нічого, що не можна підняти, якщо є терпіння.

Тато залишив нам спадок не в грошах і не в бізнесі. Його справжній спадок — це віра, чесність і любов. І ми хочемо передати це вам.

Живіть так, щоб ваші діти могли сказати про вас те, що ми кажемо про нашого тата:

«Він не був ідеальним. Але він був справжнім. І саме тому він — великий».