Розділ 98. «Смак незалежності»

Після оформлення угоди з Миколою Матвій прокинувся рано. Не тому, що треба було, — а тому, що хотілося. Сонце ще тільки піднімалося над дахами сусідніх будинків, а він уже не міг лежати. У нього не було будильника, але тіло само відчувало новий пульс внутрішньої свободи, той, що лоскоче шкіру і не дає заснути, коли ти нарешті не залежиш ні від кого.

Він вийшов на ганок і глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря. Десь у дворі зашурхотіла кішка, по вулиці пройшов перший автобус, і цей простий звук видався йому символом початку.

Це був новий день — перший у його власному бізнесі.

Для всіх навколо він залишався тим самим: енергійним, доброзичливим, навіть дещо надміру скромним. Але всередині він уже був іншим.

Щоб ніхто нічого не запідозрив, він зробив просто й тепло: подарував усім працівникам коробку цукерок і банку хорошої кави. Коли йому ставили питання:

— Матвій Григорович, а в чию честь таке частування?

Він лише посміхався:

— Просто маю гарний настрій, хлопці. Подумав — треба вас трохи підсолодити, бо гіркоти в житті й так вистачає.

І всі щиро вірили. Бо Матвій був саме такою людиною: позитивною без награності, лідером без пафосу.

Але під поверхнею вже вирували плани. Вони буквально клекотіли під шкірою. І знали про них лише найближчі — дружина Валентина, син Олександр і донька Оксана.

Того ж вечора вони зібралися за вечерею. Валентина накрила на стіл, а діти підключилися по вайберу: син із Києва, донька з Німеччини, де вона жила з чоловіком Дітером. У кімнаті стояв затишок — замість ділових термінів тут панувала сімейна мова.

— Я думаю запустити ще один маршрут, — почав Матвій. — Рівне — Броди. А на перспективу — Рівне — Радивилів.

— А це точно витягнеш? — обережно запитала Валентина, поклавши ложку на тарілку.

— Якщо не я, то хто? — усміхнувся він. — Ми ж маємо потужну ремонтну базу. Чому вона має обслуговувати лише чужі машини?

Олександр, який уже допомагав батькові, створивши йому сучасний рекламний сайт, лише впевнено кивнув:

— Я за. Ми це зробимо.

Оксана теж підтримала:

— Тату, ти завжди нас надихав. І якщо ти вирішив, значить, так треба.

Навіть Дітер, який рідко втручався в українські розмови, підняв великий палець догори, мовляв: «Я теж з вами».

Це була сімейна змова — змова на розвиток.

СТО «ПРОФІ» у Матвієвих очах перестало бути просто станцією. Воно стало центром його бачення. Інструментом не лише для ремонту, а й для зростання, для ширшої ідеї — створення власної транспортної системи.

Невдовзі його увагу привернула сусідня територія. Поряд працювала овочева база — колись потужна, тепер занедбана, майже без клієнтів. Її ангари були напівпорожні, двір заростав бур’янами, а на воротах іржа в’їлася так глибоко, що здавалося, вони плачуть.

Її площа дорівнювала тій, яку Матвій уже мав під СТО. І він відчув — це шанс.

— Степане Івановичу, — сказав він директору бази під час нібито випадкової зустрічі, — мені потрібна ваша земля. Але я не хочу, щоб ви постраждали. Ось моя пропозиція…

Він поклав на стіл папір з написаною цифрою, яка змусила старого директора замовкнути. Той довго дивився у вікно, ніби шукаючи там відповідь. Потім тяжко зітхнув:

— Матвій, я думав, ми доживатимемо тут до кінця. Але ви даєте шанс хоча б якось віддячити хлопцям і дівчатам за довголітню працю.

— То домовились? — тихо спитав Матвій.

— Домовились, — відповів Степан Іванович, подаючи руку.

І від того потискання Матвій відчув не просто угоду — він відчув, як за спиною виросли крила.

СТО «ПРОФІ» збільшилося вдвічі. Почалися нові плани, проєкти, підготовка території, перемовини з постачальниками і майбутніми клієнтами. Усе це було схоже на новий старт. Але не плавний — а різкий, вибуховий, напружений.

Вечорами Матвій повертався додому виснажений, але з очима, що світилися. І коли одного разу один із працівників, бачачи його змокрілу сорочку, спитав:

— Матвій Григорович, то що тепер — знову як на початку? З нуля?

Він засміявся, витер піт із чола й кинув:

— А кому зараз легко?

Цю фразу він колись десь прочитав і тепер повторював при нагоді, немов мантру. Але вона не звучала як виправдання. Вона звучала як виклик — самому собі й усьому світові.

Так виглядає справжній початок підприємництва: не коли ти отримав документи, а коли взяв на себе відповідальність і пішов далі, не зважаючи на втому.

І Матвій ішов.

Бо він знав: там, де є праця, буде і плід. Там, де є чесність, буде й довіра. А там, де є віра, з’явиться й перемога.

І тепер цей смак незалежності був для нього солодшим за будь-які цукерки.