Розділ 95. «Це не просто Жигуль»

Сонячного ранку на СТО «ПРОФІ» панувала майже незвична тиша. Без поспіху, без криків, навіть без звичного гуркоту ключів по металу. Кожен займався своєю справою: Петро чистив карбюратор від учорашнього «сюрпризу», Юра щось лагодив у підйомнику, а Вадим, як завжди, ходив подвір’ям, контролюючи все поглядом.

У цей спокій заїхав старенький ВАЗ 2101. «Копійка», ще радянського зразка. Колір — блідо-зелений, трохи вигорілий від часу, але машина сяяла так, ніби її готували не для ремонту, а на парад. Видно було, що за нею доглядали з любов’ю.

За кермом сидів дідусь — років сімдесят, не менше. Сивий, акуратний, у світлій сорочці й кепці. Вийшов неспішно, обійшов машину, ніби переконався, що вона справді тут, і тільки тоді підійшов до Вадима.

— Сину, щось воно не тягне, — тихо сказав він. — Наче душа є, а сили немає… А може, то я вже старий, а ане машина.

Вадим усміхнувся тепло:

— Авжеж, машини не старіють так, як ми. Але вони теж хочуть догляду. Ви як думаєте, що саме?

— Сам я не майстер, — зітхнув дідусь. — Але машина ця мені, як рідна. То прошу — гляньте добре. Вона для мене пам’ять.

— На щось конкретне подивитися?

— На все, — серйозно відповів старий. — Вона… з дружиною пов’язана. Її вже нема. А ми на ній весілля святкували, у Крим їздили, дітей возили. Я вже, може, й продав би її. Але не можу. Не дає серце.

Хлопці переглянулися — і все стало зрозуміло. Це був не просто клієнт. Це було щось більше.

Огляд показав: зовні машина майже ідеальна, а от «всередині» вже втомилася. Слабка компресія у двох циліндрах, бензонасос доживав останні дні, гальмівна система трималася на чесному слові, а трос ручника виглядав так, ніби його зробили з рибальської жилки.

— Ну, — задумливо сказав Вадим, — зробимо. Але треба часу й терпіння.

— Я нікуди не поспішаю, — спокійно відповів дідусь. — Головне — щоб ви зробили з душею. Як перший раз.

І взялися до роботи.

Петро навіть пожартував:

— Розбираю, як музейний експонат. Аж руки трусяться. Така чиста, така доглянута, що й не віриться, що це «копійка».

Дідусь тим часом сидів на лавочці біля воріт і спостерігав. Час від часу підходив, запитував, чи допомогти, але більше мовчав. Було видно, що він переживає за кожен болтик.

Хлопці змінили поршневі кільця, нові сальники поставили, бензонасос замінили, гальмівну систему відновили повністю — нові колодки, шланги, прокачали. Ручник перебрали й поставили свіжий трос. Мастила поміняли скрізь — у коробці, в мосту, в двигуні. Навіть приборну панель підклеїли — там тріщина дратувала око.

А ще, коли видалася хвилинка, Юра відполірував фари, щоб світло було яскравіше. Руслан, охоронець, який мав золоті руки й любив возитися з дрібницями, відновив значок «Жигуль» на капоті. Безкоштовно.

— Бо це не просто машина, — сказав він, — це — пам’ять.

Через два дні дідусь повернувся. Побачив «копійку» — і застиг. Машина сяяла, фари світилися, мотор гудів рівно, а на капоті гордо блищав значок. Він мовчки провів рукою по крилу, потім по капоту… і витер очі.

— Як нова… — прошепотів.

Він завів двигун — і звук був такий м’який, ніби муркотіння кішки. Дідусь приклав руку до керма, ніби до живої істоти.

— Ну що, дідусю, — усміхнувся Вадим, — можна й у Крим. Якби пустили.

— Та вже не треба, — відповів той тихо, але з усмішкою. — Тепер я знаю: не я один її пам’ятаю. Ви теж зробили так, ніби вона жива. А значить, і пам’ять про неї — жива. Про неї і… про мою дружину.

Він низько вклонився і додав:

— За це вам — спасибі від серця.

Коли дідусь поїхав, мотор його «копійки» муркотів так лагідно, що хлопці стояли мовчки. І кожен думав про своє. Бо всі зрозуміли: справжня робота на СТО — це не тільки гайки крутити. Це торкатися пам’яті, життя і людської душі.