Розділ 94. «Він пішов по каву — і заглох»

Цей день почався, як зазвичай, — запах свіжозмеленої кави з автомата, сонце, що пробивалося крізь запилені вікна боксу, і тихе бурмотіння клієнтів у черзі біля воріт. У СТО «ПРОФІ» усе текло знайомим ритмом: хтось міняв гуму, хтось просив «глянути ходову», а Вадим саме намагався вмовити постачальника завезти мастила без затримок. Це він так з гумором попереджав, що це останній раз і до побачення.

Близько 11-ї години ранку цю рівновагу розірвав дивний звук. Спершу короткий хрип, далі — ніби хтось ргучно чхнув, а потім настала тиша. Хлопці з боксів повисовували голови.

— Що там знову? — насупився Вадим, відриваючись від телефону.

З-за рогу показалася іномарка — Audi A6. Модель свіжа, вигляд респектабельний. Але щось у цьому було дивне: машина не їхала сама. Її… котила людина. У капцях.

— Дооможіть! — кричав молодик у шортах, зашарілий від зусиль. — Підштовхніть, бо сам не докочу!

Сміх прокотився подвір’ям, але допомогти таки кинулися. Петро-моторист із Юрою підхопили машину ззаду, ще кілька хлопців долучилися — і Audi урочисто вкатилася під навіс. Водій важко переводив подих.

— Ну ти даєш, — Петро захихотів. — Машина з характером! Кажеш: «чекай мене», а вона: «та ну, я заглохну краще».

Водій виявився айтішником Іллею. Молодий, із модними окулярами, видно — міський хлопець. Збентежено пояснив:

— Я ж буквально на хвилинку — каву взяти. Машину залишив заведеною. Повертаюся — тиша. І все. Навіть не кашляє.

— Audi образилася, — відрізав Петро. — Не любить, коли її кидають одну.

Діагностика показала все одразу: насос у баку перестав качати. Системи, як чемні охоронці, заблокували подачу пального. Добре, що машина здохла біля заправки, а не на трасі під обгін.

— Насос міняти треба, — сказав Юра. — А заодно і фільтр. Схоже, він бачив ще Януковича.

— А можна якось без зняття бака? — обережно запитав Ілля.

— Можна, — знизав плечима Петро. — Тільки потім не ображайся, як знову заглохнеш. Може, навіть на весіллі власному.

Айтішник здався:

— Робіть як треба. Я програміст, я знаю: якщо костиль приліпиш, то потім воно в найгірший момент відвалюється.

Робота була непроста. Бак великий, кріплення в незручному місці, руки доводилося гнути, як у йогів. Але хлопці працювали злагоджено, ніби хірурги на складній операції. Один страхує домкрат, другий відкручує, третій вже дістає насос. І весь цей час Петро піджартовував:

— Ілля, ти хоч каву випив? Бо ми тут уже як бариста, тільки з ключами.

— Випив… але тепер думаю: може, дарма. Машині не сподобалося.

ЧСерез дві години все було готово. Новий насос поставлений, фільтр блищить, бак на місці. Двигун ожив — рівно, глибоко, ніби котяче муркотіння. Ілля аж засяяв.

— А можете ще масло перевірити? — несміливо спитав він. — Я ж не знаю навіть, де воно.

Хлопці переглянулися й дружно розсміялися. Вадим махнув рукою:

— Та вже робіть повний огляд, щоб не питався потім, де у нього колеса.

Перевірили все: рівень масла, антифриз, гальмівну рідину, ремені, акумулятор. Машина виявилася доглянута, але «по верхах». Під капот ще ніхто серйозно не заглядав.

— Тепер можеш пити каву спокійно, — підсумував Вадим. — Але запам’ятай: машини, як і люди, не люблять, коли їх залишають без уваги.

Ілля вдячно потис руки всім механікам.

— Знаєте, — сказав він, — ви не просто СТО. Ви як технічна швидка допомога. Тільки з гумором.

І виїхав, задоволений, а мотор його Audi муркотів так лагідно, ніби дякував сам.

Хлопці повернулися до роботи. У дворі ще довго стояв сміх. Бо день без пригод на СТО — то й не день. А коли клієнт поїхав щасливий — це вже маленьке свято. Бо надзвичайне завжди ховається у звичайному, треба тільки вміти побачити.