Розділ 93. Зчеплення — не витримало, але люди витримали

На СТО «ПРОФІ» у будні не було порожньо ні на хвилину. Кожна година розписана, кожен підйомник працював майже безперервно. І коли об 11:20 на територію заїхала стара, але міцна Газель, її відразу помітили.

— Шось з нею не так, — буркнув Микола, один із автомеханіків. — Чую по звуку. Наче мотор хоче їхати, а машина ні.

З кабіни виліз худорлявий чоловік у потертій кепці, обвітрене обличчя, руки чорні не від мастила, а від життя. Звали його Іван Степанович. Йому вже було далеко за п’ятдесят, і життя його не балувало, але гідність він носив, як інші носять брендову куртку.

— Добрий день, чоловіки. До вас за поміччю. Шось не тягне машина. Педаль жму — реве, а не їде. Схоже, зчеплення посипалось…

Вадим підійшов, уважно оглянув «Газель». Запропонував підняти на огляд — клієнт тільки кивнув. Без слів. І так було ясно — він довіряв цим людям.

За п’ять хвилин уже стояла на діагностиці. Вадим сказав коротко:

— Так, Іване Степановичу. Зчеплення повністю зношене. Диск — у хлам, корзина — синя, вижимний вже майже розсипався.

— Та воно й не дивно, — тихо сказав водій. — За останні два роки я цю «Газельку» годував лиш соляркою та молитвою. А ремонт все якось відкладав…

— Розумію, — сказав Вадим. — Але тягнути далі не можна. Під гору не виїдеш. Роботи на 5–6 годин, якщо зняти все одразу. Міняти треба повністю комплект.

— А вартість?.. — обережно запитав Іван Степанович.

Вадим глянув на нього, помовчав, і сказав просто:

— Зробимо по людськи. Що зможеш — оплатиш. Але роботу не затягнемо. Газель твоя ще послужить.

І вже за десять хвилин біля підйомника працювала бригада. В’ячеслав, молодий, але дуже уважний механік, знімав коробку передач, а його напарник Юра в цей час займався фіксацією двигуна. Робота йшла чітко, мов по нотах. Бо коли роблять з серцем — то і праця, і справжнє служіння професії.

У СТО кожен знав: зчеплення — це не просто технічний вузол. Це міст між мотором і дорогою. Між бажанням і рухом. І коли воно зникає — машина стає безсила, навіть маючи потужний мотор.

Іван Степанович не заважав. Сидів осторонь, дивився, іноді зітхав. Але коли йому принесли чай і бутерброд — він посміхнувся:

— Ну і СТО у вас. І майстри, і справжні люди.

До вечора все було готово. Поставили новий диск зчеплення, корзину, вижимний підшипник. Юра ще перевірив вилку зчеплення і змастив шток. В’ячеслав зібрав усе назад, закріпив усі болти з динамометричним ключем. Ніхто не поспішав — якість тут була понад усе.

Перший запуск — і «Газель» завелася, мов слухняний кінь. Вадим сів за кермо, проїхав колом, натиснув на зчеплення, перемикнув передачу…

— Як нова, — сказав він. — Навіть м’якіше, ніж у деяких іномарок.

Іван Степанович підійшов, простягнув гроші, але Вадим узяв тільки половину.

— Ти, Іване, чесно сказав і не тягнув з рішенням. А таких ми поважаємо. Інше — доплатите потім. А може, комусь ще порадите нас.

Іван кивнув, затягуючи ключем запаску:

— Не те що пораджу. Я з вами тепер, як з родиною.

Коли техніка здає — потрібна майстерність. Коли людина в біді — потрібна совість. А коли є і те, і те — тоді навіть стара «Газель» може знову вийти на трасу без проблем.

Бо головне — не які деталі ставиш. Головне — які серця їх ставлять. Хоча якість деталей у нас на першому місці.

Минув рівно тиждень.

Погожого ранку, коли ще не всі майстри встигли вийняти інструменти, на територію СТО неспішно вкотився знайомий білий Ford Transit. Та не сам. За ним — ще один автомобіль: старенький Volkswagen LT, що димів з-під капота, мов чайник на плиті.

Вийшов Іван Степанович, уже знайомий і рідний, з посмішкою на обличчі й пакетом у руках.

— Доброго здоров’я, майстри! Їду — а серце не витримує. Думаю, заскочу до своїх людей. От вам трохи домашнього — ковбаска, сало, пиріжки, і мед із власної пасіки. Нема чим розрахуватись кращім ніж це, але я приготував найкраще, що в мене було.

— Та ви що, Іване Степановичу, — засміявся В’ячеслав. — Ми ж не за ковбасу…

— Знаю, хлопці. Але мені — в радість. А ще… он товариш мій, Петро, — махнув рукою на водія «Фольксвагена». — Каже, «щось кипить», я йому: «Поїхали до ПРОФІ. Там не тільки зроблять, а ще й за людське слово не забудуть».

Петро з машини вийшов насторожено, роззираючись.

— То це воно? Те саме СТО, про яке ти тиждень підряд говориш?

— Воно, — усміхнувся Іван. — Тут працюють не просто руками — тут дійсно люди працюють.

Майстри відразу взялися до справи. Новий клієнт — нова довіра. І кожного разу — як уперше.

А на столику в майстерні залишився той самий пакет від Івана Степановича. І поки коробка передач «Фольксвагена» вже знімалась, механіки встигли випити чаю з медом і пиріжками.

— Слухай, — мовив Юра до В’ячеслава, — в нашій роботі є одне правило.

— Яке?

— Ремонтуй, як для себе. А поводься — як із братом.

І той кивнув. Бо знав — це не просто слова. Це основа всього, що відбувалося щодня на СТО «ПРОФІ».