Розділ 91. Порядок на СТО і Матвій

Новий день на СТО розпочався буденно — знайомий гул моторів, розмови механіків, запах мастила і кави, що долинав із куточка відпочинку. Але в очах Матвія було щось особливе. Його не цікавив шум повсякденності — його цікавив порядок.

Він був людиною діла. Не любив довгих промов, але дуже цінував відповідальність. А ще більше — передбачливість. І саме тому цього ранку, замість зайти до офісу, він вирушив до охоронного посту.

Головним по охороні на СТО він свого часу призначив Григорія Мифодійовича — людину вже немолоду, йому було п’ятдесят вісім, але совість його була, як свіжо відполірований ключ: блищала. Колишній вчитель математики з села, строгий, але справедливий, мав непохитну віру у відповідальність і точність. До того ж, хоч і не був молодий, але разом із напарником Русланом — енергійним двадцятип’ятирічним хлопцем, — чудово освоїв планшети та смартфони, які подарував їм Матвій. Двоє охоронців стали справжньою командою.

На той час система безпеки СТО вже не поступалася рівню дрібного банку або логістичного складу:

1. Бетонна огорожа, заввишки три метри, тяглася по периметру. Поверху — натягнута колюча стрічка, яка мала не лише фізичну, а й електронну функцію: всередину неї був вплетений тонкий провід-сигналізатор. Будь-яка спроба розрізати або пошкодити стрічку миттєво викликала сигнал тривоги.

2. Три камери відеоспостереження, встановлені в трьох ключових точках, охоплювали всю територію. Усі — з інфрачервоним баченням і датчиками руху, що автоматично включали запис.

3. Всі вікна та двері, особливо в зоні офісу й магазину, були обладнані датчиками відкриття.

Але Матвій знав: система — це не лише техніка, це ще й люди, які її контролюють. Тому він підійшов до Василя — саме його зміна зараз була.

— Ну як справи? — коротко спитав він, ніби між іншим.

Григорій, підтягнутий, уважний, трохи втомлений, але радий, що його помітили, усміхнувся:

— Дякуємо, пане Матвію, все під контролем. Але... є кілька питань.

Матвій уважно глянув на нього. В таких «але» часто ховалося найголовніше.

— Камера номер три не працює. Та, що біля паркану. Датчик злетів, і зображення немає. Також... ворота. Їх треба обладнати тією ж колючою стрічкою, як і паркан. Бо саме через них може бути прорив. І ще — порядок виїзду авто. Пропускний режим поки що умовний. Я пропоную: жодна машина не виїжджає зі СТО, доки:

1. Клієнт повністю не розрахується — і за запчастини, і за роботу.

2. Авто не перевірено технічно, звісно по вимозі клієнта.

3. Клієнт не пред’явив перепустку з печаткою і підписом пана Вадима.

— А перепустку можна ж підробити, — тихо додав Руслан, що стояв поруч.

— Так, — кивнув Григорій. — Тому прошу впровадити RFID-мітки, як на турнікетах в супер маркетах — тоді зчитувач у охоронця підтвердить справжність. І ще одне: потрібен електропривід на ворота. Бо поки ми їх вручну відкриваємо — втрачаємо час, і знижується контроль.

Матвій уважно вислухав усе. Жодного разу не перебив.

— Григорію Мифодійовичу, — звернувся він як до старшого охоронця, якщо сьогодні все буде виконано — Що скажеш?

— Все правильно, — не гаючи ні хвилини відповів той. — Це питання не зручності, а безпеки. Ми не ледарі, але не можемо тримати систему на «авось». Дайте команду — і до вечора все буде зроблено, якщо до справи візьмуться фахівці.

І команда була дана.

До вечора третю камеру не лише полагодили, а й оновили її прошивку. Ворота оздобили колючою стрічкою та під’єднали електропривід, керований зі смартфона або з охоронного поста. Заміснику Вадиму видали перепустки нового зразка з вбудованими RFID-мітками, а охоронці отримали зчитувач, який миттєво визначав підробку.

Матвій залишився задоволений.

Він завжди пам’ятав головне правило керівника: щоб питати з підлеглих, їх треба спершу забезпечити. Бо без відповідальності — анархія, без поваги — хаос, а без віри в своїх людей — поразка ще до бою.

А на цьому СТО було не поле бою, а поле справжньої чесності та порядку.