Розділ 90. Микола — друг, що переїхав

Минуло вже чотири роки з того часу, як Матвій бачився з Миколою. А здається, ніби вчора разом ходили коридорами інституту, сперечалися на парах з теорії механізмів, обговорювали майбутнє на лавці біля гуртожитку й мріяли про великі справи. Молоді, запальні, з головами, повними ідей і серцями, повними надій. Здавалось, життя попереду — широчезне поле для злетів і перемог. Але реальність, як завжди, внесла свої корективи: комусь — сім’я, комусь — робота, комусь — чужина.

Матвій залишився в Україні. Тут у нього була Валентина — вірна і мудра дружина, з якою вони пройшли вже не одне випробування. У нього був син — Олександр, тридцятивосьмирічний айтішник, що працював у Києві. Хлопець здібний, перспективний, мав свою двокімнатну квартиру майже в самому центрі столиці. Але був один. Не одружився. І це, хоч Матвій і не говорив цього прямо, турбувало його з Валентиною. Батьківське серце не заспокоювалося: ніби все добре — і кар’єра, і житло, але чогось важливого, людського — бракує. Розвиток родини може зупинитись і це для Матвія було катастрофа.

Донька Оксана — зовсім інша історія. Вона вийшла заміж за німця на ім’я Дітер і переїхала до містечка Ехенгем. Дітер був доброю, стриманою і уважною людиною. Матвій часто жартував, що німецька пунктуальність і українська емоційність — ідеальний коктейль для щасливої сім’ї. Зятя він поважав, доньку підтримував, хоч і сумував за нею, бо бачились тепер нечасто.

А Микола… Його доля повела іншим шляхом. Після багатьох поїздок і справ, він остаточно перебрався до Польщі. Там офіційно отримав громадянство, відкрив мережу готелів у Варшаві, облаштувався як слід. Але при цьому — не одружився. Якось не склалося. Були жінки, були зустрічі, але не було тієї єдиної. Можливо, не зустрів. Можливо, не шукав. А можливо, просто не був готовий впустити в серце когось нового. І попри польський паспорт, польський бізнес і польське життя — поляком він не став. Він був і залишався українцем до глибини душі.

І ось одного осіннього вечора, коли листя ще трималося на деревах, а повітря вже наповнилося легкою прохолодою, пролунав телефонний дзвінок:

— Матвію, привіт! — голос був трохи хриплуватий, але знайомий до болю, це був Микола з Польщі. — Я тут подумав... Можна я приїду в гості?

Матвій на мить затамував подих.

— Та ти що! Звичайно, приїжджай! Валя пирогів напече, ще й медовухи знайдемо!

Валентина одразу взялася до приготувань. За два дні Микола вже стояв на пероні рівненського вокзалу — з валізою, посмішкою і тим самим, трохи втомленим, але щирим поглядом.

Вони обійнялись мовчки. Слів не треба було — усе сказали роки щирої дружби.

Протягом трьох днів Рівне наче ожило для них заново. Вони ходили в ресторан — той самий, де колись святкували першу перемогу в тендері. Потім була вистава в драмтеатрі — класика, трохи сентиментальна, трохи смішна. Наостанок — кіно. Старі друзі сміялися, згадували молодість, ділилися спогадами і мовчали, коли серце стискалося від ностальгії.

У ті дні Микола часто дивився навкруги і зітхав:

— Гарне місто. Рідне. Аж пече всередині.

— Повернись, — казав Матвій, напівжартома, напівсерйозно. — Тобі тут завжди раді.

— Та ні... — сумно усміхався Микола. — Я вже, мабуть, не зможу. Звик там. Але знаєш… тут я живий. А там — просто функціоную.

На третій день він поїхав назад у Варшаву. Обійняв Матвія, Валентину, довго стояв на порозі, ніби нехотів йти.

— Дякую за все. І не забувай — я поряд. Якщо що — дзвони.

Поїзд повіз Миколу назад у чужу, але вже звичну країну. А Матвій ще довго стояв біля вікна, дивлячись, як жовте листя падає на подвір’я.

Бо є друзі, які стають далекими, хоч би як близько не були фізично. А є такі, що завжди поряд — навіть коли тисячі кілометрів між вами. Микола був

саме таким другом. І Матвій це знав.