Розділ 89. Господар на своєму місці

Маршрут Рівне — Львів працював, як швейцарський годинник. Пасажири цінували пунктуальність, чистоту в салоні, ввічливих водіїв і комфорт нового автобуса. Але мало хто знав, що за цією злагодженою роботою стояла людина, яка взяла на себе майже весь тягар відповідальності — Матвій. Його керівництво було не просто чуйним — воно було розумним, рішучим і далекоглядним.

Але Матвій не забував і про СТО «ПРОФІ», яке було для нього особливим місцем. Не просто підприємством, а частиною власної душі. Саме тут колись зародилася ідея, яка поступово виросла в потужну справу. І саме з цього місця почалася історія спільного шляху з його давнім товаришем — Миколою.

Микола на той момент уже мешкав у Варшаві. Його справи йшли добре: мережа готелів на околицях польської столиці розросталася, він був зайнятий справами, зустрічами, інвесторами. Але попри відстань і навантаження, він не забував про свою частку у спільному бізнесі з Матвієм. І справді, Микола був тим, хто на самому початку вклав у все серйозні гроші.

Саме він колись придбав земельну ділянку майже в центрі міста — за 300 тисяч гривень. Ділянка тоді виглядала непримітною: трохи заросла, з кількома старими деревами і напівзруйнованою огорожею. Але Микола бачив у ній потенціал. Його бачення стало реальністю: триметрова бетонна огорожа, просторий ангар, розділений на бокси, три адміністративні будівлі з сучасними кабінетами, КПП і високі залізні ворота. До цього всього — повністю обладнана ремонтна база, новий інструмент, підйомники, компресори, електроніка. Усе коштувало ще пів мільйона гривень, але це була інвестиція, яка мала перспективу.

Маршрут «Рівне — Львів» був наступним великим кроком. Щоб виграти тендер, потрібні були не лише документи. Потрібно було вразити комісію: показати новий автобус із заводу — «Еталон», надати доказ існування професійної ремонтної бази, довести наявність хороших водіїв. Але всі знали: в Україні, де тендери часто вирішуються не логікою, а зв’язками, без підтримки у владних колах — перемога майже неможлива.

І тут у гру вступив Матвій. Він діяв швидко і рішуче. Домовлявся, переконував, показував документи, возив комісію на СТО, демонстрував кожен гвинтик, кожен куточок бази. Він не шкодував ні часу, ні енергії. І таки зробив усе правильно — виграв тендер. Микола, не вмішуючись у щоденні справи, передав керівництво повністю у руки Матвія.

Всі інвестиції — СТО, автобуси, обладнання, тендерна кампанія — в сумі обійшлися приблизно в три мільйони гривень. Це були великі гроші, вкладені з ризиком. Але ризик виправдав себе.

Після старту роботи маршруту й повноцінного запуску СТО, справи пішли вгору. Уже за перший рік СТО «ПРОФІ» принесло чистого прибутку шістдесят мільйонів гривень. Цифра, яка вражала навіть досвідчених підприємців. По тридцять мільйонів на кожного — солідна винагорода за працю, віру і ризик.

Микола, щиро вражений результатами, сам запропонував змінити умови партнерства. Відтепер, замість рівного розподілу, Матвій отримував 70% чистого прибутку, а Микола — 30%. Це була не просто щедрість — це було визнання. Визнання того, що саме Матвій зробив з цього бізнесу прибуткову імперію.

— Ти — справжній господар, — сказав якось Микола по телефону. — Я лише допоміг на старті. Далі все — твої руки, твоя голова і твоє серце.

Матвій мовчки усміхнувся. Він не шукав похвали. Для нього головне — робити справу правильно. І бути гідним довіри. Він не забував, з чого починав. І знав: це ще не кінець історії.

Це був лише початок великої справи, яку Матвій хотів будувати не лише для себе, а й для людей. Бо коли господар на своєму місці — добро має рости.