Розділ 88. Дорога додому і передача зміни

Світанкове місто залишалося позаду, коли Максим вивів маршрутку з перону львівського автовокзалу. За вікнами ще дрімали вулиці, поодинокі ранкові продавці розкладали свіжий хліб, на розі пахло першою кавою. Львів проводжав своїх гостей тихо й спокійно, ніби благословляв їх у дорогу.

Маршрут «Львів — Рівне» був йому знайомий до найменшої вибоїни. Кожен поворот, кожна крива, кожна примхлива ямка, яку водії обходили вже роками, були для нього, як ноти улюбленої пісні. Він знав, де слід пригальмувати, щоб пасажири не гойднулись, де з-за кущів любив раптово виїжджати місцевий «гонщик» на старенькому «Жигулі», а де на узбіччі завжди стояла стара зупинка, біля якої могли підняти руку пізні подорожні.

— Дорога — як людина, — думав Максим. — Коли знаєш її характер, вона стає рідною.

У салоні панував ранковий спокій. Люди мовчки сьорбали каву з термокружок, хтось читав газету, дехто вже встиг задрімати, довіривши йому своє життя і час. Максим кинув погляд у дзеркало заднього виду: усі на місцях, усі в тиші. Це завжди заспокоювало. Йому подобалося відчувати, що він керує не лише машиною, а й атмосферою всередині неї.

Пальне було залите ще звечора, тож він знав: вистачить із запасом. Салон обігрівався м’яким теплом, за вікном розвиднялося.

— Останній день зміни — це як останній поворот, — подумав Максим. — Розслабишся — і прогавиш найважливіше.

Зупинка в Бродах

Через годину шляху він зробив невелику зупинку. Вийшов на свіже повітря, розім’яв спину. Небо вже посвітлішало, в місті тільки прокидалися. Перевірив заднє колесо — кілька днів тому там було прослаблення тиску. Все гаразд.

Повертаючись до маршрутки, він зупинився на мить: із маленької пекарні неподалік тягнувся запах свіжого хліба. Такі миті завжди нагадували йому дитинство, коли мама ще до світанку пекла буханець у печі. Усміхнувся і сів за кермо.

Дубно

Ближче до Дубна дорога пожвавішала. На зупинці зайшли ще троє пасажирів. Серед них літній дідусь із палицею. Максим одразу вийшов із кабіни, допоміг йому піднятися, посадив ближче до виходу.

— Як будемо під'їжджати — скажіть мені, я допоможу вийти, — мовив він спокійно.

Дідусь лише кивнув, але в його очах було стільки вдячності, що Максим зрозумів: зробив правильно. Це була та дрібниця, яка робила його роботу людяною.

Дорога до Рівного

Кілометри тягнулися один за одним. Сонце піднімалося все вище, і в салоні поступово завирувало життя. Хтось дістав домашні пиріжки, пригостив сусіда. Хтось говорив по телефону, розповідаючи про поїздку. А хтось мовчки дивився у вікно, вдивляючись у поля, які змінювали одне одного, наче кадри у кіно.

Максим вів маршрутку акуратно. Він майже не гальмував різко, не врізався у повороти. Усе — плавно, впевнено, як це міг зробити тільки той, хто справді любив дорогу й людей у салоні. Йому подобалося відчуття, що десятки людей зараз довіряють йому, і ця довіра — без слів, але дуже вагома.

— Це й є моя служба, — подумав він. — Хтось носить форму, хтось тримає зброю, а я тримаю кермо. І теж від мене залежить чиєсь життя.

Фініш у Рівному

Близько четвертої години дня автобус плавно заїхав на платформу Рівненського автовокзалу. Пасажири почали виходити. Максим допоміг жінці з важкими сумками, підвів дідуся з палицею. Той потиснув йому руку й сказав тихо:

— Дякую, сину. Добре везеш.

Такі слова для Максима були цінніші за будь-які премії.

Перевірив салон: чи ніхто нічого не забув. Знайшов на сидінні дитячий капелюшок — віддав матері, яка вже виходила з донькою. Потім повів автобус далі — на мийку.

Чистота і порядок

Це була його принципова позиція: автобус має бути чистим і охайним. На мийці його добре знали. Хлопці лише кивнули:

— О, Максим знову. Все як завжди?

— Все як завжди, — відповів він.

Вода стікала по бортах автобуса, він блищав, мов новенький. Усередині Максим сам пройшовся серветкою, витер пил, вирівняв сидіння. Навіть перевірив кишеньки на спинках, щоб там не залишилось жодного папірця.

— Так, щоб Василь сів, і йому приємно було, — подумав він.

Бак — повний. Ще дорогою він заїхав на перевірену заправку. Тепер усе було готово.

Передача зміни

17:30. База. На території вже стояв Василь. Старший, досвідчений, спокійний, він був для Максима не лише колегою, а й прикладом. Побачив його здалеку, усміхнувся:

— Ну, як третій день? Тримався?

— Тримався, — Максим розстебнув комір. — Втомився, але без пригод. Автобус чистий, бак повний, шляхівка — з усіма штампами. А ще кава свіжа, заварив перед виїздом.

Василь узяв стаканчик, вдихнув аромат і хитнув головою:

— Ти, Максиме, ідеальний напарник. З тобою хоч завтра в рейс на край світу.

Максим передав ключі, документи, і вже на півусмішці додав:

— А я пішов спати. Зміна закінчилась. Душ, вечеря — і під ковдру. Заслужив.

І справді — він усе зробив, як слід. Спокійна дорога, задоволені пасажири, чистий автобус, повний бак, свіжа кава для друга. Ось так і працюють ті, хто справді любить свою справу.