Розділ 87. Останній день триденної зміни Максима

Третій день зміни розпочався, як добре злагоджений механізм — без збоїв і метушні. Максим прокинувся ще до будильника. Йому навіть здалося, що він прокинувся від тиші — настільки вона була глибокою. За вікном ледь-ледь сірів світанок, місто ще спало, лише десь у далині пробігав перший трамвай, видаючи протяжний металевий скрегіт.

У кімнаті — мінімум речей, максимум порядку. Стіл, шафа, два ліжка — його і Василя. Усе акуратно, по-військовому: речі складені, постіль рівна. Цю квартиру для них найняв Матвій — той самий Матвій, який керував усім, як годинником. Близько до АТП, поруч із вокзалом, з гарячою водою й нормальними матрацами. І головне — тиша й спокій. Для водія це було золото.

Максим умився крижаною водою, щоб остаточно прогнати сон, і глянув на своє відображення у дзеркалі: очі трохи втомлені, але живі, уважні. Саме такими вони мали залишатися до кінця зміни.

— Останній день — тримайся, — буркнув він сам до себе, одягаючи свіжу форму. Цю звичку він виробив давно: короткі слова-сигнали, що тримали його в тонусі.

На кухні — легкий сніданок: бутерброд із сиром, трохи гречки з учорашнього вечора і міцний чорний чай. Усе швидко й без розкачки. Максим ніколи не був любителем довгих ранкових церемоній: для нього важливіше було вчасно запустити двигун, ніж довго вибирати, який чай чи яка ковбаса.

О четвертій він уже зачинив за собою двері. Надворі світанок тільки починав пробиватися між дахами, і відчувалося ранкове похолодання — нагадування, що літо закінчилося.

---

4:30. АТП. Початок дня.

Медпункт світився жовтим світлом ламп. Всередині пахло йодом і кавою. Там його вже чекала Мирослава — медсестра з досвідом і вічним гумором.

— А, знову ти. І знову без температури, — усміхнулася вона, беручи тонометр.

— Я стабільний, як мій тиск, — підморгнув Максим.

— Якби всі водії були такі, мені б нудно було, — зітхнула вона й поставила штамп у шляховий лист. — Іди вже, герой керма. Твої люди чекають.

— Люди чекають — це серйозно, — кивнув він і вийшов.

---

4:45. Яма. Огляд техніки.

Автобус ночував на своєму місці. Металевий корпус холодив руку, коли Максим відчинив двері. У приміщенні вже працював Вадим Петрович — охоронець і механік в одній особі. Сухуватий, буркотливий, але надійний, як старий гайковий ключ.

— Що, Максиме? Знову хочеш, щоб усе блищало, як на виставці? — пробурмотів він, підлазячі під автобус.

— Хочу, щоб пасажири їхали, як королі, — відповів Максим, усміхаючись.

Вадим Петрович прислухався до кожного звуку, постукав по ресорах, перевірив гальма, масло, колеса. В його рухах не було поспіху, але й зайвих жестів — теж. Це була та сама «реміснича майстерність», якої бракувало молодим.

— Їдь, хлопче. Твоя кобила ще трохи побігає, — нарешті сказав він, ставлячи штамп у документ.

— Побігає? Та вона ще марафони бігатиме, — жартома відповів Максим і сів за кермо.

---

5:00. Львівський автовокзал.

Сірий світанок огортав вокзал. Люди вже поспішали, хтось із валізами, хтось із рюкзаками, хтось просто з кавою в руках. Максим заїхав у зону для водіїв, де його зустрів черговий диспетчер.

— По графіку? — коротко спитав він, переглядаючи документи.

— Як швейцарський годинник, — відповів Максим, поклавши папери на стіл.

Диспетчер поставив штамп і махнув рукою:

— Все, можеш заїжджати. Гарної зміни.

---

5:15. Перон.

Маршрутка котилася на платформу рівно, впевнено. Максим помітив знайомих пасажирів — кілька облич уже їздили з ним у ці дні. Він відчинив двері, привітався, допоміг жінці з дитиною скласти візочок, показав студенту, як краще розмістити рюкзак, підказав літньому чоловікові, куди поставити важку сумку.

— Доброго ранку! — лунав його голос, теплий, немов промінь у цій сонній годині.

Люди розміщувалися, дехто ще позіхав, дехто встигав проковтнути останні ковтки кави. Але всі вони були спокійні: їх віз Максим. Вони звикли, що у нього все завжди добре.

---

5:30. Відправлення.

Він закрив двері, завів двигун, глянув на годинник — рівно за графіком. Увімкнув радіо: ледь-ледь грала спокійна музика. Маршрутка рушила м’яко, наче ковзнула по асфальту.

За вікном залишався сонний Львів: трамваї починали свої перші рейси, вулиці ще не встигли наповнитися машинами. Ліхтарі гасли один за одним.

Максим подивився у дзеркало на пасажирів: хтось задрімав, хтось дивився у вікно, хтось гортав телефон. І всі вони довіряли йому мовчки, навіть не замислюючись про це.

— Львів позаду прощається, рідне містечко Рівне — чекає, — подумав Максим.

Це був третій і останній день його зміни. Найважчий — бо тіло вже втомлене, але найприємніший — бо попереду був відпочинок. А ще — відчуття виконаного обов’язку.

Він знав: у його руках — не просто кермо. У його руках — безпека й спокій десятків людей. А це було більше, ніж робота. Це було служіння.