Розділ 86. Сила — в режимі і порядку

Увечері, десь о 19:55, коли над Львовом уже опускалася сутінь, Максим пригальмував біля автовокзалу. Останні промені сонця лягали на скляний фасад будівлі, і все довкола нагадувало повільний перехід від метушливого дня до спокійної ночі. Пасажири, сонні й втомлені після довгої дороги, один за одним виходили з маршрутки.

Максим, як завжди, не просто мовчки спостерігав. Він кожного встигав помітити, і кожному знаходив добре слово:

— Гарного вечора! — усміхнувся він студенту з рюкзаком.

— Бабусю, обережно сходами! — допоміг вийти літній жінці з важкими сумками.

— До зустрічі, бережіть себе, — кинув він молодій парі, які поспіхом бігли до вокзалу на пересадку.

Усмішка, підморгування, добре слово — дрібниці, але саме вони лишалися в пам’яті пасажирів. І коли останній з них зник у натовпі, Максим зачинив двері автобуса, вимкнув двигун, вимкнув освітлення, як того вимагала інструкція, і, потягнувшись, промовив сам до себе:

— Ну, ще трішки — і спати...

Але до сну було ще далеко. Попереду — справи, без яких життя маршрутника не мислилося.

---

Найперше він вирушив в АТП. Там його автобус, як і кожен, мусив пройти вечірній техогляд. Дисципліна була сувора: жодних винятків, жодних «потім». Спочатку — до механіка. Той перевіряв гальма, рівень рідини, шини, освітлення та всі ключові вузли. Потім — штамп у шляховий лист.

Максим добре знав: саме в цих дрібницях і криється справжня безпека. Пасажири довіряють йому життя, а він довіряє гальмам і колесам. Тут не можна було легковажити.

— Ну що, Максимку, як наш кінь? — зустрів його сивочолий механік Степан, витираючи руки об ганчірку.

— Та слухається. Трохи вітром його кидає, але то, мабуть, дорога така, — віджартувався Максим.

Степан уважно заглянув під капот, щось посвистів, перевірив тиск у колесах і нарешті поставив штамп.

— Добрий автобус. Але й водій має бути добрий. Ти ж дивися, не розслабляйся.

— Та я вже як нова гума після балансування, — усміхнувся Максим.

Після цього він рушив до медсестри. Медогляд — справа обов’язкова, хоч часом водіям і кортіло махнути рукою.

— Як себе почуваєш, Максиме? — запитала знайома медсестра, ставлячи перед ним електронний тонометр.

— Як автобус після ями: ціленький, але трохи торохтить, — пожартував він.

Вона розсміялася, перевірила тиск і пульс, і поставила штамп у його шляховий лист.

— Все добре, можеш їхати відпочивати. Але щоб без пригод. Завтра рано вставати.

— Обіцяю, — кивнув він.

---

Автобус Максим поставив на спеціальний майданчик. Ряди транспорту виглядали, як велике спляче місто: десятки «Еталонів» та «Богданів» стояли рівними шеренгами, темніли у світлі ліхтарів. Здавалося, що вони теж відпочивають перед новим днем.

Було вже майже десята вечора. І тепер — заслужений перепочинок.

Максим вирушив до свого улюбленого місця — невеликого цілодобового кафе біля автовокзалу. Його двері завжди відчинялися легко, наче чекали саме на нього. Тут пахло борщем, смаженими пиріжками й теплим хлібом.

— Смачного, водію! — привіталася офіціантка Оля, яка знала його вже давно.

— Дякую, — кивнув Максим, — якщо ви мене колись тут не побачите, значить, або я сплю, або в раю.

Він замовив борщ, вареники з картоплею і узвар. Гаряча їжа розігріла тіло й заспокоїла душу. За сусіднім столиком сидів далекобійник, що зупинився на перерву, і Максим перекинувся з ним кількома словами про дороги, про нічні рейси, про те, як важливо дотримуватися графіка. В обох відчувалася спільність — люди коліс, люди дороги.

Поївши, він вийшов на вулицю. Львів уже повністю занурився в ніч. Небо розсипалося зорями, а десь далеко чувся гул нічних потягів. Максим глибоко вдихнув прохолодне повітря і швидким кроком подався до хостелу, де знімав кімнату.

---

Він знав: часу небагато. У четвертій ранку — підйом. О 4:30 — бути в АТП: зібрати документи, розігріти автобус, пройти новий медогляд. А рівно о п’ятій — виїзд у рейс. Пасажири чекатимуть його, чекатиме дорога, чекатимуть люди, які вже звикли до його доброї посмішки, м’якого гальмування й уважного слова.

Максим умів бути добрим, умів підтримати і допомогти, але добре розумів: найбільше добра він зробить тоді, коли буде виспаним, зібраним і зосередженим. Бо одна секунда дрімоти за кермом, один прогавлений поворот могли перекреслити не лише його життя, а й долі десятків пасажирів.

«Сьогодні — режим», — твердо сказав собі Максим. Жодних додаткових справ, жодної «благодійності після роботи». Тільки сон. Бо завтра — новий день, а значить, нова дорога і нові люди, які покладатимуться на нього.

Він ліг, вимкнув телефон і закрив очі. У голові ще звучав гул дороги, миготіли світлофори, але серце було спокійним.

І вже засинаючи, він усміхнувся. Бо знав: сила водія — не тільки в доброті. Справжня сила — у режимі й порядку.