Розділ 85. Максим теж робить добрі справи

Після капітального ремонту «Еталона», коли автобуси знову зашурхотіли рівним ходом дорогами міста, життя маршрутників поступово повернулося у звичне русло. СТО «ПРОФІ» затихло після гучних днів ремонту, але це була тиша спокою, впевненості й задоволення зробленою справою. Диспетчерська працювала, як завжди: дзвінки, графіки, переклички водіїв. А пасажири — і ті, що їздили постійно, і ті, що сідали випадково, — стали спокійнішими. Неначе відчули, що тепер транспорт справді надійний, а водії — люди, яким можна довіряти.

Того дня на зміну вийшов Максим — молодий напарник Василя. Йому ще не було й тридцяти, але вже мав неабияку повагу серед колег. Він був не з тих, хто лише «відпрацьовує» години за кермом. Максим умів слухати людей, розуміти їхню втому чи тривогу, а головне — завжди готовий був підставити плече.

Василь, старший і досвідчений, часто казав:

— Максим — не просто водій. Він — чоловік із серцем. Знаєш, можна кермо тримати міцно, але якщо душу не тримаєш на правильному курсі, то ніколи не станеш справжнім шофером.

Ці слова були правдою. Максим любив свою роботу й любив людей. Його не лякала жодна дорога, але найбільше він цінував не кілометри, а зустрічі. Адже кожен рейс — це десятки людських історій, які на мить перепліталися з його власною.

---

ого ранку, проїжджаючи повз зупинку біля поліклініки, Максим помітив літню жінку. Вона стояла біля лавки, тримаючи в руках великий пакунок і виглядала розгубленою. Сиве волосся вибивалося з-під хустки, а очі безпорадно ковзали по обличчях перехожих, шукаючи бодай краплину співчуття.

Максим натиснув на гальма й зупинив маршрутку просто посеред дороги — хоч і порушив правила. Не задумуючись, відчинив двері й вийшов.

— Мамо, вам куди? — лагідно запитав він.

— У третю лікарню, синку… — ледве чутно відповіла бабуся, стискаючи пакунок, наче єдину опору.

Він узяв сумку з її рук, підставив лікоть, допоміг піднятися в салон і посадив на перше місце. Люди в маршрутці мовчали, але їхні очі теплішали — вони бачили простий, але справжній вчинок.

---

Через кілька зупинок салон наповнився пасажирами. Серед них була молода мама з двома маленькими дітьми. Дівчинка років п’яти тримала ляльку, а менший хлопчик тягнув маму за рукав і безупинно щось питав. Коли жінка дістала сумку, щоб розрахуватися, раптом знітилася: гаманець лишився вдома. Її щоки почервоніли, голос затремтів.

— Вибачте… Я… сьогодні без грошей, — ледь не зі сльозами сказала вона. — Може, я… потім занесу?

Максим лише махнув рукою й широко усміхнувся:

— Та яке там, не переймайтеся! У мене сьогодні акція: доброта в подарунок. За дітей — я завжди плачу сам. А ви краще дивіться, щоб вони були ситі й усміхнені.

Усі в маршрутці засміялися. Напруга зникла, і навіть ті, хто досі мовчав, почали перекидатися словами з усмішками. Атмосфера стала теплою й святковою, немов у салоні хтось увімкнув невидиме світло. Маленький хлопчик радісно вигукнув: «Мамо, цей дядько добрий!» — і люди засміялися ще голосніше.

---

Після зміни Максим здав касу й замість того, щоб їхати одразу додому, вирушив у бік району, де кілька разів на тиждень роздавали безкоштовні обіди для нужденних. Це була невелика ініціатива волонтерів, але для багатьох вона ставала справжнім порятунком. Максим долучився кілька місяців тому: возив продукти, допомагав фасувати, розносив гарячі страви. І головне — знаходив час поговорити з людьми, які опинилися у скруті.

Його любили й волонтери, і ті, хто приходив сюди. Бо він не дивився на них згори, не жалів і не повчав. Він спілкувався рівно, просто, по-людськи.

Одного разу він помітив хлопця років двадцяти. Той стояв осторонь, за кутом, і соромився підійти. Схудлий, у потертій куртці, з опущеними очима.

Максим підійшов і тихо спитав:

— Ти голодний?

— Та ні… Просто мимо йшов, — пробурмотів хлопець, але його погляд видавав правду.

— Пішли, не соромся. Тут усі такі ж, як і ти. Ми ж люди. І ти людина, — сказав Максим, поклавши руку йому на плече.

Хлопець зніяковіло кивнув. Того дня він уперше за два дні нормально поїв.

---

Додому Максим повертався пізно ввечері. Вулиці вже вкривалися темрявою, вікна світлилися жовтим теплом, а він ішов із думкою, що зробив небагато, але важливе.

«У мене немає мільйонів, немає надзвичайних сил. Але в мене є серце. А добре серце — це головне», — думав він.

Він ніколи не рахував, скільки добра зробив. Не виставляв його напоказ і не чекав подяки. Просто жив так, як підказувала совість. А совість у нього була чиста, як нова дорога після дощу.

Максим знав: світ змінюється не одразу. Але якщо хоча б один водій зупиниться, щоб допомогти бабусі, якщо хоча б один пасажир усміхнеться іншому, якщо хоча б один хлопець перестане соромитися попросити шматок хліба — значить, зміни вже почались.

І він радів, що є маленькою частиною цих змін. Бо саме з дрібних вчинків народжується велика довіра й людяність.

А в серці молодого водія завжди звучали ті самі прості слова:

— Робити добро легко. Варто лише захотіти.