Розділ 81. Довіряй, але перевіряй

Ці слова — «довіряй, але перевіряй» — оселилися в голові Матвія не випадково. Він чув їх від тренера, коли був ще хлопчаком допомагав тягати ключі в гаражі, і тепер, керуючи великим СТО, раптом відчув: настав час пригадати.

Напередодні він довго не спав, крутився у ліжку, слухав, як за вікном вітер бився у шибку. І щоразу, коли він заплющував очі, бачив одну й ту ж картину: темні силуети, які перелазять через огорожу, нишпорять між боксами, знімають акумулятори, викочують дорогі машини, поки охорона десь куняє з чайником. Матвій розумів: раз у районі почастішали крадіжки, значить, черга може дійти й до нього.

Наступного ж ранку він не пішов у бокси, не перевірив ремонт «Тойоти», не заглянув навіть у бухгалтерію. Замість цього відкрив ноутбук і зробив великий список закупівель: десятки метрів тонкого мідного дроту, датчики руху, камери з інфрачервоним баченням, приймачі сигналу, додаткові акумулятори на випадок відключення світла. І ще — нова чашка кави для Віті, їхнього «спеца по електроніці». Бо знав: сьогодні працювати доведеться до ночі.

— Що, знову у тебе якась паранойя? — пожартував Вітя, коли Матвій вивалив перед ним коробки з обладнанням.

— Це не паранойя, — серйозно відповів Матвій. — Це стратегія виживання.

Він вивчив периметр СТО так, як командир вивчає поле бою. І вже за день територію оповила нова «стрічка безпеки». На вигляд — звичайна жовта стрічка з написом «Не заходити!», але кожен метр містив у собі тонкий, майже невидимий дріт. Варто було комусь торкнутися чи перерізати його — сигнал миттєво йшов на пульт охорони. Сигналізація верещала так, що у сусідньому дворі собаки підскакували й починали гавкати.

Проте цим Матвій не обмежився. Він наказав вирити траншею вздовж усього паркану. Не кабель тягнути — ні. Він закопав ще одну «пастку»: додатковий дріт, який реагував на будь-який підкоп. І тепер навіть якщо хтось вирішить повзти під землею, наче герой фільму про втечу з в’язниці, сигнал однаково спрацює.

— Це вже занадто, — бурчав охоронець Григорій. — Може, ще мін понаставиш?

— Якщо треба буде — і мін, — відповідав Матвій спокійно. — Бо ви ж у нас любите спати по черзі.

Охоронці бурчали, але слухали. І вже коли їм видали премії «на розвиток», усі пом’якшали. Правда, премія мала умову: кожен мусив купити собі смартфон Samsung A5.

— Та нащо мені той смартфон? У мене «Нокія» ще з антеною, працює, як танк! — протестував Руслан.

— А танк зможе показати тобі, хто лазить біля воріт о другій ночі? — запитав Матвій.

Руслан замовк і наступного ж дня вже крутив у руках новенький телефон, вчився користуватися камерою та вайбером.

Завдяки новому Wi-Fi-обладнанню охоронці тепер мали доступ до всіх камер. І це вже було не просто «поставили сигналізацію». Камери включалися лише тоді, коли датчики фіксували рух. Економія енергії — і ефект справжнього шпигунського фільму.

Перші дні всі хихикали.

— Матвій злякався, наче йому уві сні злодій прийшов, — підколював Григорій.

Але вже за тиждень, коли система двічі спрацювала на кота сусідки, а одного разу на п’яного чоловіка, що блукав темрявою й намагався зайти в бокси «бо тут, здається, живе його брат», жарти стихли. Охоронці самі почали під вечір «гортати» камери на смартфонах, перевіряти, хто й куди ходив біля воріт.

Особливо їх вразив випадок із підлітками, які вирішили «для приколу» перелізти через паркан і сфотографуватися на фоні машин. Ледь їх ноги торкнулися стрічки, як сирена заверещала, світло блиснуло, а через хвилину під’їхала поліція. Пацани тікали так, ніби їх гнав сам здоровий пес.

Новини швидко поширились по району. Того ж місяця тут обікрали два магазини й викрали мікроавтобус за кілька вулиць поряд.  Але на територію СТО «ПРОФІ» навіть горобець боявся сісти — настільки грізно виглядала система.

Сусіди почали цікавитись:

— Матвій, що ти там поставив? Чи то приватна охорона, чи, може, магічний амулет? Ніякої магії, тільки Божа допомога!

— Та що ви, — лише знизував плечима він. — Трохи дротів, трохи техніки. І трохи дисципліни.

Він не хвалився. Він робив те, що вважав своїм обов’язком: дбати про безпеку людей, які щодня поруч. І навіть не здогадувався, що ця система стане для всіх чітким сигналом: «Тут працює команда. Тут кожен під захистом».

Григорій, Руслан, а навіть і новенький вантажник Артем, який тільки-но прийшов на роботу, раптом відчули: вони не просто наймані руки. Вони частина чогось більшого. Навіть можна використовувати в сказать сім'я.

І кожен подумав одне й те ж: якщо начальнику не байдуже, якщо він витрачає час і гроші не лише на машини, а й на людей — значить, і вони мусять дбати про цю справу, наче про власну.

Бо безпека — це не пуста балачка. Це фундамент довіри.