Розділ 78 Матвій перевіряє Василя

Ранок наступного дня почався для Матвія з чашки міцної кави, дзвінка від дружини з побажанням гарного дня та швидкого погляду на маршрутний графік. Як і планував, він мав перевірити Василя — другого водія, що працював у тандемі з Максимом. У Максима якраз завершився триденний цикл, і настав час чергової «вахти» для Василя.

Матвій не влаштовував показових ревізій. Його стиль був інший — він волів знати усе зсередини, бачити не тільки зовнішню дисципліну, а й внутрішнє ставлення водіїв до роботи, до пасажирів, до маршрутки — немов до живого організму. Його підприємство з маршрутного сполучення між Рівним і Львовом було для нього не лише бізнесом, а справою життя.

Перший рейс — найвідповідальніший. Люди їдуть у справах, на роботу, до лікаря, в поліклініки, до родичів. Тому Матвій вирішив особисто проконтролювати саме цей ранковий маршрут. Василь — досвідчений водій, працював вже більше семи років. Його знали в обличчя пасажири, а диспетчери відгукувалися про нього як про спокійну, врівноважену і надійну людину.

Матвій пребув на АТП ще до світанку. Автобус стояв, як завжди, в гаражі, накритий тонким шаром вранішнього пилу. Василь вже проходив медичний огляд у Світлани — і тиск, і пульс, і загальний стан були в нормі. Технічний контроль теж пройшов чітко — фари, гальма, сигнал, скати — усе справне. Автобус блищав, і видно було, що водій ставиться до машини з повагою.

— Василю, як настрій? — запитав Матвій, сідаючи в переднє пасажирське сидіння.

— Як завжди, бойовий! Пасажири ж чекають.

Виїзд пройшов спокійно. Перша зупинка — класично: кілька пенсіонерів, молода мама з дитиною, студент з рюкзаком. У салоні панувала тиша, іноді переривана розмовами, що неслися шепотом, наче на ранковій молитві. Василь вів маршрутку плавно, ніби човен по гладкому озеру.

Та коли вони під’їхали до села Козин, сталося те, чого не було в жодній інструкції. До автобуса підбіг чоловік із німецькою вівчаркою на повідку, але без намордника.

— Це Леся, вона добра, не переживайте, — сказав він, затискаючи ремінець повідка в долоні.

Усі пасажири затихли. Очі звернулися до водія — чекали його рішення. І в ту мить настала справжня перевірка. Не формальна, а по-людськи складна. Бо згідно з правилами, тварин у громадському транспорті без намордника перевозити заборонено. Але й виставити людину на мороз, в селі, де немає іншого транспорту — це теж не по-людськи.

Василь повернувся до пасажирів і сказав:

— Так, слухайте мене уважно. Собака добра — це добре, але правила є правила. Сідай отут, біля мене, тримай міцно. Якщо бодай раз вона гаркне чи кинеться — ти з нею виходиш на наступній зупинці. Згода?

— Згода, — швидко відповів господар Лесі.

Автобус рушив далі. Собака вела себе спокійно — лежала біля ніг свого господаря і навіть не озиралася по боках. Час від часу пасажири ззаду кидали оком уперед, але згодом заспокоїлися, відчувши, що все під контролем.

Матвій сидів і спостерігав мовчки. Він не втручався, не робив вигляду начальника. Але в душі відзначив: от вона — межа між правилами і людяністю. Василь вчинив правильно. Він не знехтував інструкцією, але і не відмахнувся від життєвої ситуації.

— Добре спрацював, Василю, — сказав наприкінці рейсу Матвій, коли вже майже всі пасажири вийшли, і автобус під'їжджав до кінцевої. — І з повагою до правил, і з повагою до людини.

Василь скромно всміхнувся:

— То ж люди їдуть… Ми не возимо каміння.

Матвій запам’ятав цю фразу. І саме за такі слова і вчинки він найбільше цінував своїх працівників. У той день він був не просто задоволений. Він був гордий, що його справу ведуть такі люди.