Розділ 77. І знову Матвій контролює маршрут

І знову взявся за старе — не через недовіру, а через відповідальність. Йому не було властиво сидіти в офісі з кавою, очікуючи на звіти від підлеглих. Він знав: справжній керівник — той, хто тримає руку на пульсі, відчуває на дотик, що відбувається внизу, на землі. Особливо коли йдеться про справу, яку будував роками — маршрут Рівне–Львів.

Спільно з Миколою, другом ще з інститутських часів, вони колись заснували цей бізнес. Згодом Микола сам запропонував розподіл прибутку: 70% Матвієві, 30% — собі. «Ти вкладаєш більше, і душу, і нерви. Ти — двигун», — пояснив він. Матвій не сперечався. Просто працював далі.

Цього разу почав із перевірки здоров’я своїх водіїв — так він їх і називав: «мої орли». Медпрацівниця Світлана, жінка досвідчена і уважна, звично привіталася, наче чекала на нього.

— Як мої орли? — з усмішкою запитав Матвій, заходячи в медпункт.

— Летять стабільно, — відповіла вона. — Тиск, серце, нерви — усе в межах. Сплять нормально, кавою не зловживають. Усе добре.

— От і добре, — кивнув він, — бо втомлений водій — це як засліплений пілот. А ми цього допустити не можемо.

Далі була Наталія, диспетчерка на автовокзалі. Сувора, але справедлива, вона тримала порядок на лінії.

— Василь і Максим — як годинники, — доповіла вона. — Виїжджають вчасно, їдуть чітко за графіком. Пасажири задоволені. Проблем немає.

Матвій задоволено кивнув. Але на власні очі — то надійніше. І тому вирішив їхати на маршрут сам — інкогніто. Сів у автобус, який вів Максим — молодий, але вже досвідчений водій із бездоганною репутацією.

Максиму було двадцять вісім, і він працював на маршруті вже п’ять років. Жодного серйозного порушення, жодної скарги. Вмів говорити з людьми, вмів слухати і, що найважливіше, — вмів стримуватись у стресових ситуаціях. Саме тому його поставили в парі з Василем, ветераном рейсу.

Автобус м’яко котився трасою. Матвій сидів на задньому сидінні — не як директор, а як звичайний пасажир. Спостерігав. Прислухався. І, як завжди, почув більше, ніж хотів.

— Ці водії вже обнагліли, — бурчав старший чоловік попереду. — За проїзд деруть, як за літак. Змовились, мабуть.

— І зупинки у них, — підтакувала бабця поруч, — як у пустелі. Йдеш півкілометра, аби сісти.

Матвій тільки посміхнувся. Чутки, нарікання, вигадки — усе це було знайоме. Але кожне таке слово він запам’ятовував, щоб потім перевірити. Бо навіть у бурмотінні буває правда.

Рейс ішов рівно. Дорога — як дзеркало, пасажири — як вівці в клітці: кожен у своїх думках. Аж до Львова.

На автовокзалі почалося найцікавіше. Поки водій приймав нових пасажирів, серед них вирізнявся один — говіркий чоловік, років сорока, з виразним російським акцентом.

— Почему так дорого? — голосно запитував він, озираючись навколо. — Это ж какой-то беспредел!

З натовпу відповів інший пасажир, типовий львів’янин: вишиванка під курткою, жовто-синя стрічка на рюкзаку.

— Що тебе не влаштовує, москальська ти мордо?

— Ізвіні, друг, я тебя не понімаю, — з удаваною ввічливістю відповів той, простягаючи руку.

— Забери лапу, — різко відповів львів’янин і відштовхнув її.

І тут ситуація загострилась. «Москаль» зненацька вдарив львів’янина в обличчя, і той, не залишившись у боргу, пішов у відповідь. Почалася бійка — важка, безглузда і небезпечна.

Матвій миттєво кинувся вперед. Максим за ним. Вони спробували розтягнути обох, але «москаль» бився скажено, як навіжений. У якийсь момент Матвій змушений був кілька разів прикрикнути, а тоді — як не шкода — вдарити кулаком у щелепу.

— Та заспокойся вже, — видихнув він, коли той нарешті впав на коліна, ще ричачи з люті.

Максим зв’язав нападника пластиковими стяжками, які завжди мав про всяк випадок. Львів’янин, хоч і з розбитою губою, ще спробував підійти ближче, але Матвій підняв руку:

— Все. Іди. Швидко. Поліцію вже викликаю.

Поки приїхав наряд, маршрутка затрималась на п’ятнадцять хвилин. Але врешті-решт агресивного пасажира передали поліції, і автобус рушив назад до Рівного.

Матвій повернувся на місце. Пасажири мовчали. Дехто кидав вдячні погляди, хтось — розгублені. Але маршрут тривав. А з ним — і робота, яку він так любив.

Бо контролювати — не значить лише командувати. Це значить — бути там, де потрібен. Там, де гаряче. І, якщо треба, — втручатись.