Розділ 76. Богдан і вічний клієнт

День видався сірим і трохи сонним: важкі хмари тягнулися над містом, а мокрий асфальт дзеркалив кожну калюжу. Але на СТО «ПРОФІ» завжди було своє світло — не лампове, не сонячне, а людське. Його створювали люди, які жили машинами. І серед них особливе місце займав моторист Богдан.

Він був міцний, із важким поглядом, але з тим рідкісним гумором, що не купиш ні за які гроші. Його руки знали двигуни краще, ніж більшість водіїв знали інструкції до своїх авто. Тонкий нюх і слух дозволяли йому «читати» мотор, як музикант читає партитуру. Могло здатися, що він суворий, але кожен новачок, хто чув його улюблену фразу, розумів — перед ним не просто майстер, а наставник:

— Головне в цій справі — не метушня, а послідовність. І кава, хлопці, кава! Без неї навіть «Жигуль» не заведеш.

Того дня, близько десятої ранку, подвір’я майстерні здригнулося від появи добре знайомого звуку. То не був гуркіт, не був і свист — то був такий собі суміш скреготу, кашлю та зітхання. «Ланос» кольору морської хвилі заїхав на територію, залишаючи за собою темні сліди олії. Бампер тримався на добрій волі та пластиковій стяжці, а багажник час від часу самовільно підстрибував, немов хотів відкритися й розповісти усю правду світу.

З машини виліз її хронічний господар — пан Валера. Людина, яка в очах майстрів уже давно отримала прізвисько «вічний».

Бо він справді був вічний. Приїжджав кожного тижня. То ручка дверей «якось дивно відкривається», то «щось у салоні цокає», то «переднє колесо, здається, дивиться не туди, куди я рулю». Хлопці вже перестали дивуватись. Варто було йому показатися на горизонті, як майстри переглядалися, й по рації лунало:

— Вічний прибув. Повторюю, вічний прибув.

І цього разу все почалося так само. Валера з важливим виглядом підійшов до Богдана, який саме закінчував роботу з «Фольксвагеном».

— Богдане, виручай. Двигун у мене чудить. Коли вмикаю радіо, а потім ще й фари — машина починає тремтіти, наче після трьохсот грамів зранку. Я думаю, це щось із карбюратором.

Богдан навіть не підвів голови, тільки криво усміхнувся:

— Валеро, у тебе ж інжектор, який карбюратор?

— Та мало що… Може, вже перетворився? — і розсміявся з власного жарта, сам не вірячи в те, що сказав.

Хлопці в боксах хмикнули. Для них Валера був як безкоштовний стендап-комік: смішно, а іноді навіть сумно.

Богдан махнув рукою:

— Ладно, показуй свого «пацієнта».

Вони підійшли до «Ланоса». Богдан відкрив капот — і все стало ясно за дві секунди. Його досвідчений погляд одразу впав на дроти, які трималися так, ніби їх скрутив дитсадівський гурток рукоділля.

— Валеро… — протягнув Богдан, — а це що таке?

— Ну, то я сам підправив. Хомут на плюсовій клемі відвалився, а я ж не можу без машини! От і примотав ізолєнтою. Надійно ж, дивись.

— Надійно? — підняв брови Богдан. — Це ж не машина, а електричний стілець! Ти коли то примотував, думав, що батарейку в пульт вставляєш? Тиж плюс з мінусом майже з'єднав.

Усі, хто стояв поруч, зареготали. Валера, проте, не образився. Він знав: сміються не зло, а щиро.

— Я ж не майстер, — виправдовувався він. — Я як той пацієнт, що сам собі операцію робить.

— Пацієнт ти ще той, — зітхнув Богдан. — Ну нічого, вилікуємо.

Через пів години роботи Богдан уже не тільки перепаяв контакт, а й замінив клемне вушко, яке, виявилось, було зроблене ще кимось давно з половини виделки. І це було в стилі Валери — він завжди знаходив найдивніші «рішення».

Нарешті Богдан витер руки ганчіркою й махнув:

— Все. Тепер запускай свою швейну машинку.

Валера сів за кермо, завів — мотор ожив тихо й рівно. Він одразу увімкнув радіо, фари, навіть «аварійку». Машина мовчала, наче стояла на параді. Жодного зайвого звуку.

— Ого, — протягнув Валера, не вірячи власним вухам. — Справжнє диво!

— Це не диво, — відповів Богдан. — Це ізолєнта і трохи мозку.

— Ти чарівник, Богдане!

— Не чарівник я, а механік. Але слухай уважно: якщо ще раз приїдеш із такою дурнею, я з тебе гроші візьму не за ремонт, а за психологічну консультацію.

Валера розреготався, кивнув і урочисто промовив:

— Домовились! До наступного тижня!

Сів у свою вічну «пташку» й виїхав, залишивши після себе запах старого бензину та ще одну історію для СТО.

Хлопці в майстерні переглянулися. Вадим буркнув:

— От справді, «вічний». Без нього й тиждень — не тиждень.

А Богдан тільки усміхнувся. Бо знав: такі клієнти теж потрібні. Вони додають кольорів у сірі дні, нагадують, що життя не складається лише з несправних машин — у ньому є й сміх.