Розділ 75 Коли коробка співає в «Газелі»

Ранок на СТО «ПРОФІ» завжди починався однаково. Гул двигунів, запах мастила і бензину, металевий брязкіт інструментів, що зливався в єдиний ритм — усе це нагадувало своєрідну музику великої майстерні. Шість боксів, шість підйомників, і кожен зайнятий. Майстри в темних робочих комбінезонах із плямами масла на ліктях та грудях уже давно звикли до цього хаосу. Хтось підтягав гайки, хтось перевіряв комп’ютерною діагностикою «Хонду», а десь у кутку знімали двигун із «Фольксвагена».

— Давай ключ на «13»! — пролунало з одного боку.

— Тримай, тільки не загуби, — озвався інший голос.

Жодних криків, жодної метушні — кожен рух злагоджений, наче в оркестрі, де всі музиканти знають свою партію. Це й була сила «ПРОФІ»: команда, якій не треба пояснювати вдруге, що і як треба робити.

Та того ранку в їхню симфонію врізався чужий фальшивий акорд. На подвір’я заїхала стара «Газель». Вона рухалася ривками, ніби кульгала, а з моторного відсіку долинало дивне виття. Машина ніби плакала, а може — співала, як стара гармоніка на весіллі.-

За кермом сидів Дмитро — кремезний чолов’яга років сорока, з червоними щоками й короткою стрижкою «під нуль». Одягнений у спортивний костюм із трьома смужками, він виглядав так, ніби тільки-но прийшов зі стадіону. Вийшовши з «Газелі», він нервово грюкнув дверцятами й постукав по капоту, наче від того щось мало змінитись.

— Здоров, хлопці! — гукнув він до слюсарів. — Біда у мене. Коробка співає. Так співає, що навіть теща в сусідній кімнаті блідне від заздрощів, бо вона так заспівати не в змозі.

Майстри засміялися, але до машини підійшов Вадим — досвідчений механік, за сумісництвом права рука Матвія. Він уважно глянув на «Газель», сів за кермо і зробив невелике коло по території. Машина справді вила, видаючи різні ноти, мов недобудований орган.

— Ну й пісня… — сказав Вадим, вийшовши з кабіни. — Арія з трьох голосів одразу.

— То що? Візьметеся? — з надією запитав Дмитро.

— Ми б і взялися, але в нас правило: «Газель» із співучою коробкою — не ремонтуємо. Це не коробка, це цілий хор. Іди до директора, хай він тобі пояснить.

— Та ви що, хлопці? — обурився Дмитро. — Що, за дискримінація? Інші машини ремонтуєте, а мою ні?

— Ми ремонтуємо, — усміхнувся Вадим. — Але коробки на «Газелях» — то окрема історія. Йди до Матвія, почуєш казку.

Дмитро, бурмочучи щось собі під ніс, рушив у бік адміністративного кабінету. Двері були відчинені. Всередині, за широким столом, сидів Матвій — у сорочці з закоченими рукавами, із записником і чашкою кави. Він виглядав спокійно, ніби капітан, який веде корабель серед бурі.

— Доброго дня, — почав Дмитро, намагаючись тримати серйозний тон. — У мене питання: чому ви відмовляєтеся ремонтувати газелівську коробку? Що за вибірковість?

Матвій підняв очі, посміхнувся й відкинувся на спинку крісла.

— Сідай, Дмитре. І слухай. Бо це не відмова. Це досвід.

Дмитро сів і склав руки на колінах, як школяр, що чекає пояснення від учителя.

— Наше СТО працює п’ять років, — почав Матвій. — За цей час ми ремонтували коробки на різних машинах: «Тойотах», «Шкодах», навіть на «Ланосах», які люди називають консервними банками на колесах. Усе виходило. Але коли справа доходила до «Газелей», то починалась справжня вистава.

— Та ну? — не повірив Дмитро.

— Так. Спершу заспіває одна пара шестерень. Замінимо — тихо. Тиждень минає — повертається клієнт. Уже інша пара співає. Латаємо й цю. Ще тиждень — знову спів. Але вже третя. І так без кінця. Це як оркестр, де кожен музикант вступає по черзі. У результаті клієнт платить утричі більше, ми нервуємо, а машина все одно лишається співучою.

— Тобто взагалі шансів нема?

— Є. Один. Здати стару коробку на металобрухт і поставити нову. Все. Ніяких півзаходів. Інакше ця пісня буде без кінця.

Дмитро почесав потилицю.

— І скільки та нова?

— Не так і дорого. До речі, маємо дві в наявності. Встановимо — і твоя «Газель» піде, як нова.

— А стару?

— У музей співочих трагедій. Або на металобрухт. Хоч гривню-другу відоб’єш.

Дмитро замовк. Він подивився у вікно на свою машину, яка стояла на подвір’ї, ніби сумна і змучена. Потім зітхнув і нарешті кивнув.

— Ладно. Ставте нову. А стару… справді, у музей. Хай там співає.

Матвій посміхнувся.

— От і добре. Бо в житті так само: якщо всередині щось постійно співає фальшиво, то ремонтувати безкінечно марно. Треба міняти повністю.

Дмитро вийшов із кабінету вже трохи іншим. Усміхнувся вперше за день. Бо зрозумів: тут йому не впарюють казок, не морочать голову. Тут говорять правду, навіть якщо вона не така солодка.

А правда була проста: на цьому СТО не дурили нікого. І саме тому клієнти сюди завжди поверталися.

Іноді — навіть із «Газелями>>