Розділ 74 Господарство Матвія

Наступного ранку Матвій знову був на своєму місці — в кабінеті, що нагадував капітанську рубку великого корабля. Не такий вже й великий корабель — СТО "ПРОФІ", — але впевнено тримав курс навіть серед бур і несподіваних течій української реальності.

На столі, рівно по лінії зору, — акуратно складені чеки, блокноти з підрахунками, два телефони, щоденник і ключ від сейфа. Все було на своєму місці, як у того ж таки капітана. Матвій перевіряв оплату клієнтів, уважно звіряв суми, рахуночки — і з обережністю, мов скарб, клав зібрані гроші в сейф.

Цього дня вранці зайшов Вадим, заступник, у робі, весь у пилюці, з масними руками — але з твердим голосом: — Шефе, потрібні гроші на запчастини. Дві ходовки, підвіска і по коробці питання — дві нові синхронізуючі шестерні.

Матвій не питав зайвого. Дістав гроші, підписав папірець — віддав. Довіра між ними була на рівні військових товаришів: коротко, чітко, по ділу.

Ще один проєкт, що встиг вирости, немов паросток серед бетону — магазин запчастин на території СТО. Завідувала ним Тамара — подруга його дружини Валентини. Скромна, уважна, розумна — ідеальний комірник та менеджер в одній особі. У неї все було під контролем: закупки, виторг, залишки на складі, навіть чай у термосі для працівників — у всьому відчувалась надійність і жіночий порядок.

— У нас три клієнти питали про нові фари на Volkswagen Caddy, — доповіла Тамара того ранку. — Замовляти будемо?

— Звичайно, — відповів Матвій. — Те, що треба людям, — має бути під рукою.

Так по зернині збирався новий лад.

Для охорони СТО Матвій найняв двох чоловіків — Григорія та Руслана, які чергували вночі. Один — колишній військовий, другий — охоронець зі стажем і без шкідливих звичок. Разом вони утворили надійний дует. Матвій жартома називав їх «нічною вартою».

Ще був Василь, який приїздив раз на тиждень і здавав «план» — готівку і звіти за себе і Максима, напарника з маршруту Рівне — Львів. Їхній автобус ходив точно, як годинник, бо Матвій, хоч і мав голову зайняту, стежив за всім.

А от головного бухгалтера поки що не було. І що довше Матвій вів облік власноруч — то ясніше розумів, що бухгалтер — не розкіш, а потреба. Але не хотів чужої людини, хотів — перевіреного, вірного, чесного. Валентина, його дружина, багато допомагала, хоч і без офіційної посади.

Вона вела облік кадрів: заповнювала трудові, переглядала графіки, спілкувалась з працівниками і навіть організувала медогляд для всіх працівників СТО.

— Я працюю з любові, не за зарплату, — казала вона. — Але щастя, що чоловік у мене чесний — не соромно працювати поруч.

Матвій тільки всміхався: половина успіху — це коли тебе підтримує той, хто тебе знає краще за всіх.

Вже майже все функціонувало, як треба. Огорожа з бетону та колючки, три сектори відеоспостереження, датчики руху, сигналізація — все говорило одне: господар думає на кілька кроків уперед. Було навіть захищене місце для евакуйованих машин — своєрідна "автоарештантська зона", як жартували слюсарі.

Щотижня Матвій відсилав переказ товаришу Миколі — ті самі п’ятдесят відсотків, як було домовлено. Але одного разу той подзвонив і, не зволікаючи, сказав:

— Матвію, слухай, я знаю тебе і бачу, як стараєшся. Давай зробимо тридцять відсотків. Я вже добре стою в Польщі. А тобі тут важче.

— Але ж ми домовлялись...

— Домовлялись як друзі. Тепер я — як друг — прошу змінити домовленість. Це не бізнес — це братерство.

Матвій довго сидів після того дзвінка, дивлячись у вікно. Вперше за довгий час на душі стало по-справжньому тепло.

А ввечері, коли все вляглось, коли сторож Григорій вийшов на обхід, Матвій з Вадимом ще сиділи в ремонтній ямі, слухаючи, як працює коробка передач на старому Volkswagen Passat. Вона гуділо-тремтіла — ніби співала.

— Чуєш, як співає? — усміхнувся Вадим.

— Чую, — кивнув Матвій. — Втомлена, але жива. Як наше СТО.

— І що робити будемо?

І буде мовчати — або співати по-новому.

І справді — іноді, щоб щось заспівало правильно, треба зняти кришку, розібрати, почистити і зібрати знову. Як людей. Як життя. Як себе.