Розділ 71 Що таке беззаконня і боротьба

Матвій щойно повернувся з відрядження. Душа просила тиші, спокою й тепла рідного дому, але реальність виявилася іншою — його вже чекав виклик. Маршрут, що належав його підприємству, почав стрімко втрачати прибутковість. Йшлося про маршрут Рівне–Львів, який до останнього часу працював стабільно, але тепер... не вистачало навіть на зарплату водіям. Це насторожувало.

В той час як СТО "Профі" функціонувала справно — люди ремонтували авто, майстри не скаржилися, а прибуток ішов стабільно, — ситуація з міжміським маршрутом здавалася дивною. Матвій вирішив діяти особисто.

Він прибув на станцію за пів години до відправлення рейсу з Рівного. Обрав саме зміну Василя — одного з двох найдосвідченіших і сумлінних водіїв якого він призначив головним. Коли сів до салону, коротко звернувся до небагатьох пасажирів, які вже зайняли місця:

— Я — власник цього маршруту, — сказав він спокійно, але твердо. — Якщо у вас є скарги, зауваження чи побажання — будь ласка, не мовчіть. Ми працюємо для вас, і мені важливо знати правду. Навіть гірку. Говоріть — усе буде розглянуто й виправлено. Ціль одна: комфорт і справедливість для пасажира.

Його слова викликали легке пожвавлення серед людей, але ніхто особливо не зреагував. Матвій подивився в салон — напівпорожній. Так мало пасажирів на цьому маршруті ніколи не було.

Василь, що сидів за кермом, із сумною посмішкою лише знизав плечима:

— Їздимо, як по пустелі. Людей з кожним днем менше. Але чому — ніхто не розуміє.

Через кілька хвилин до Матвія підсів військовий — кремезний чоловік з пронизливим поглядом і відсутньою ногою. Його милиці лежали збоку, і було видно, що це вже звичний для нього стан.

— Я — Вадим, — представився він коротко. — Воював, ногу втратив на сході. Кляті москалі, — буркнув з гіркотою. — Але, знаєш, що найприкріше? Повернувся сюди — і бачу іншу несправедливість. Свою. Тутешню.

Матвій уважно подивився на нього, прислухаючись.

— Ти перевір, як їде маршрут перед вами. Той, що має відправлятися за годину до вас. По документах усе чисто: з Рівного і з Дубна стартує вчасно — бо там діспетчер дивиться, відмітка є. А далі... — він зупинився й махнув рукою. — А далі він починає свою гру. На кожній зупинці — навмисно виїжджає пізніше на пів години. Таким чином, замість того, щоб бути попереду, він їде прямо перед вами. І всі пасажири — його. Ви ж прибуваєте до зупинок тоді, коли вже нікого нема.

Матвій похитав головою. Занадто підло. Занадто зухвало.

— А як його звати?

— Петро. Та ще й розказує всім, буцімто твої водії грубі й байдужі. Люди вірять — і обходять твій маршрут десятою дорогою. А ти й далі дивуєшся, чому півсалона.

Матвій зітхнув. Боляче було усвідомлювати, що конкуренція ведеться не чесно, а через обман і наклепи. Але він подивився у вічі Вадиму й відповів:

— Дякую, брате. Це важливо. Бог усе бачить — і ніщо не лишиться прихованим. Я обіцяю: з’ясую все до кінця.

— Та ловити треба, як то кажуть, на гарячому, — додав Вадим. — Бо він хитрий, як лис. Усе робить нишком, щоб не було доказів.

— У нас будуть, — твердо відповів Матвій. — Будуть докази, буде правда — і буде справедливість. Тільки будь ласка нікому не розповідайте, щоб це було для нього сюрпризом.

Того вечора Матвій довго не міг заснути. У серці було глибоке відчуття обурення. Не через гроші. Не через рейс. А через беззаконня. Через те, що одні працюють чесно, служать людям, а інші — спотворюють усе, лиш би урвати собі. Це був не просто виклик бізнесу — це була боротьба добра і зла. Правди й брехні. Порядку й беззаконня.

Матвій зрозумів: він мусить бути не просто керівник. Йому знову довелося стати на лінію фронту. Цього разу — невидимого, але не менш важливого. Бо зло може бути не лише з автоматом у руках, а й зі словом, що руйнує. І з дією, що зневажає справедливість.

І Матвій вирішив діяти вже завтра.